Постанова Великої Палати Верховного Суду (ВС) від 5 жовтня 2021 року у справі, в якій вона зробила низку правових висновків відносно можливості Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів (АРМА, Агентство), реалізовувати без згоди власника майно, на яке накладено арешт у кримінальному провадженні, спричинила неабиякий резонанс на юридичному ринку.

Який вплив матиме зазначена постанова на подальшу роботу АРМА, ми поцікавилися в тимчасового виконувача обов’язків голови Агентства Дмитра Жоравовича.

— Як ви оцінюєте висновки Великої Палати ВС у цій справі ?

— Справу № 910/18647/19 було передано на розгляд Великої Палати ВС з огляду на невизначеність законодавчого регулювання правових питань, пов’язаних із реалізацією АРМА дискреційних повноважень щодо порядку прийняття рішень про визначення способу управління активами, арештованими в рамках кримінального провадження, в контексті частини 1 статті 21 Закону України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів» (Закон про АРМА). Інакше кажучи, питання стосувалося того, чи має АРМА законні підстави самостійно обирати для конкретного активу один із двох доступних шляхів управління — передавати управителю за договором або реалізувати на торгах.

Важливість означених дискреційних повноважень полягає в тому, що правоохоронці, які готують клопотання, і судді, що ухвалюють рішення про арешт майна та його передання в управління АРМА, в основному не звертаються до Агентства за попередніми консультаціями щодо перспектив збереження вартості конкретних активів та визначення для них найефективнішого способу управління. Внаслідок цього вартість переданих АРМА активів далеко не завжди можна зберегти за допомогою наявних у нього повноважень. Водночас представники АРМА мають необхідні знання та практичний досвід у сфері управління активами, щоб обрати оптимальний шлях збереження арештованого майна.

Показово, що, ухвалюючи рішення про передання справи на розгляд Великої Палати, колегія суддів Верховного Суду констатувала наявність розбіжностей у нормах Кримінального процесуального кодексу (КПК) України та Закону про АРМА щодо трактування термінів «управління» і «реалізація».

Зокрема, в постанові Великої Палати ВС від 5 жовтня 2021 року зазначено, що стаття 100 КПК України розмежовує порядок збереження речових доказів у кримінальному провадженні шляхом управління та шляхом реалізації. Якщо активи вартістю понад 200 прожиткових мінімумів передаються АРМА для здійснення заходів з управління ними з метою забезпечення їх збереження або збереження їх економічної вартості, то реалізації підлягають лише речові докази, що «не містять слідів кримінального правопорушення, у вигляді предметів, великих партій товарів, зберігання яких через громіздкість або з інших причин неможливе без зайвих труднощів або витрати на забезпечення спеціальних умов зберігання яких співмірні з їх вартістю, а також речові докази у вигляді товарів або продукції, що швидко псуються».

Відповідно, Верховний Суд зробив висновок, що земельна ділянка в Одеській області, яка стала предметом судових спорів, не належить до майна, яке може бути реалізоване згідно з КПК України.

— Але фактично ВС указав на всі активи?

— Водночас судді зауважили, що в статті 21 Закону про АРМА йдеться не лише про активи, на які накладено арешт у кримінальному провадженні та які визнано речовими доказами, а загалом про всі активи, що передаються в управління АРМА, зокрема на які накладено арешт у справах про визнання їх необґрунтованими, які конфісковано у кримінальному провадженні або стягнуто в дохід держави у справах про визнання активів необґрунтованими.

Отже, АРМА має право реалізувати лише активи, які визначені в Примірному переліку майна, що підлягає реалізації, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 13 вересня 2017 року № 685, та відповідають таким критеріям: (1) є речовими доказами в кримінальному провадженні; (2) не містять на собі слідів злочинів; (3) передбачені переліком із частини 6 статті 100 КПК України; (4) щодо них є згода власника на реалізацію або наявне окреме процесуальне рішення, в якому зазначено про передання активів Агентству саме для реалізації (на думку суду, це самостійна і достатня підстава). Для здійснення реалізації будь­яких інших речових доказів в АРМА відсутні законні підстави. Водночас Велика Палата ВС не заперечила наявності в Агентства певного розсуду (дискреції) щодо визначення порядку управління іншими активами, вказаними в статті 21 Закону про АРМА, тобто конфіскованими та арештованими у справах про визнання активів необґрунтованими. Та наявність розсуду не спростовується навіть щодо активів, які не зазначено в Примірному переліку майна, що підлягає реалізації, якщо мова не йде про речові докази в кримінальних справах.

— Що ж відбувається на практиці?

— На практиці всі активи, передані в управління АРМА з початку роботи відомства, за винятком кількох переданих у рамках спецконфіскації та одного конфіскованого активу, є саме речовими доказами в кримінальних провадженнях. А отже, висновок про відсутність дискреційних повноважень стосовно обрання шляху управління арештованими активами охоплює фактично всі активи, які були і є в управлінні АРМА.

Варто зазначити, що згідно із Законом про АРМА термін «управління» охоплює управління шляхом передання активів управителям на підставі договорів та реалізацію майна на торгах. Зарахування обох способів до управління пояснюється тим, що обидва є інструментами збереження економічної вартості арештованих активів. Реалізація майна, яким неможливо управляти з об’єктивних причин, не передбачає позбавлення володільця його власності, натомість кошти від реалізації розміщуються на депозитних рахунках АРМА, завдяки чому вартість проданого майна зберігається. Кошти від продажу разом із нарахованими відсотками є законною власністю володільців реалізованого майна, які повертаються їм у разі виправдувального вироку або закінчення кримінального провадження. Реалізація арештованого майна до вироку суду є переважним способом збереження економічної вартості активів у більшості європейських країн.

Варто наголосити, що АРМА не має інших повноважень, окрім передання активів в управління за договором або реалізації майна, тобто не може, наприклад, забезпечити «фізичне» зберігання активу шляхом укладення договору з третіми особами для його охорони. У випадку із земельною ділянкою в Одеській області Агентство не могло передати актив в управління, адже тимчасово управляти землею з цільовим призначенням «для будівництва торгівельно­розважального центру з автопарковкою» на комерційній основі неможливо. Тому єдиним доступним та передбаченим Законом про АРМА шляхом управління для вказаного нерухомого майна була його реалізація.

Отже, з висновків Великої Палати Верховного Суду випливає, що дискреційних повноважень на визначення шляху управління активами АРМА фактично не має.

— Чи суттєво вплине ця постанова на роботу АРМА?

— Така позиція Великої Палати ВС узгоджується з приписами Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів» щодо гарантій прав інвесторів» № 1648­IX, який набрав чинності 1 листопада 2021 року.

Відповідно до змін частини 4 статті 21 Закону про АРМА в редакції вказаного закону рухоме майно може бути передано для реалізації без згоди власника за рішенням слідчого судді, суду за наявності хоча б однієї з таких підстав: (1) майно швидко псується; (2) воно швидко втрачає свою вартість; (3) витрати на зберігання рухомого майна протягом одного календарного року становлять понад 50 % його вартості.

Нерухоме майно не може бути передано для реалізації без згоди його власника до винесення та набрання законної сили обвинувальним вироком суду, або іншим судовим рішенням, яке є підставою для застосування спеціальної конфіскації відповідно до КПК України, або судовим рішенням про визнання активів необґрунтованими та стягнення їх у дохід держави.

Тобто зазначеними змінами передбачено конкретні підстави, які може бути враховано судом під час розгляду клопотання про накладення арешту та передання в управління АРМА відповідних активів і визначення конкретного шляху управління ними. Отже, згідно зі змінами законодавства, які набрали чинності 1 листопада ц.р., питання реалізації Агентством арештованого майна буде чітко врегульовано, зокрема АРМА не матиме дискреційних повноважень щодо визначення способу управління активами.

— Як, на вашу думку, зміниться судова практика?

— На сьогодні в Україні законодавчо не закріплено поняття «прецедент». Практика судів загальної юрисдикції в Україні офіційно не визнається джерелом права, проте нижчі судові інстанції, як правило, намагаються дотримуватися практики вищих судів під час розв’язання аналогічних справ, оскільки інакше їх судові рішення може бути скасовано в апеляційному чи касаційному порядку. Отже, судова практика вищих судових інстанцій є орієнтиром як для нижчих судів, так і для інших державних органів.

Верховний Суд з огляду на обставини конкретної справи, суть спірних правовідносин і зміст позовних вимог, надає зразок тлумачення нормативного припису. Цей зразок за принципом stare decisis («стояти на вирішеному») є обов’язковим для врахування судами нижчих інстанцій під час вирішення аналогічних справ.

Даючи звужувальне або розширювальне тлумачення нормативного припису, Верховний Суд створює нове правило, яке раніше в такому вигляді формалізовано не було.

Водночас з огляду на вимоги процесуального законодавства України суддя, встановивши, що справа, яку розглядає, суттєво відрізняється від тієї, в якій Верховний Суд сформулював певну позицію, може дійти іншого висновку й ухвалити відмінне рішення. Проте відмінності обставин справи, суті спірних правовідносин і предмета спору мають бути суттєвими та обґрунтованими.

Оскільки рішення Верховного Суду демонструє розуміння нормативних приписів в обставинах конкретної справи (казуальне тлумачення), воно не може бути «шаблоном» для вирішення будь­яких справ безвідносно до встановлених у них фактів, суті спірних правовідносин і змісту позовних вимог.

Враховуючи це, думаю, що суди першої та апеляційної інстанцій під час вирішення аналогічного спору про визнання недійс­ними договорів купівлі­продажу активів, укладених до набрання чинності Законом № 1648­IX, враховуватимуть правову позицію Великої Палати ВС у частині дискреційних повноважень АРМА.

Бесіду вів Анатолій ГВОЗДЕЦЬКИЙ, «Юридична практика»