Пандемія COVID‑19 стала справжнім викликом для всього світу і для судової системи зокрема. Це послужило поштовхом для прийняття державою швидких, проте ефективних рішень. Адже права людини завжди мають захищатися, правосуддя має здійснюватися. Тому, впроваджуючи різні протиепідемічні карантинні заходи, Україна водночас шукала вихід, щоб судова система надалі розвивалася. І одне з таких рішень — можливість переходу системи правосуддя в дистанційний режим роботи. Проте чи не суперечить це загальним правилам здійснення правосуддя і чи виправдовує мета засіб?

КОМЕНТАР ЕКСПЕРТА

Олег МАЛІНЕВСЬКИЙ, партнер EQUITY

Ми живемо в період пандемії COVID‑19 і поступової цифровізації судочинства, тому розширення можливостей суддів щодо здійснення правосуддя в електронній формі та навіть дистанційно видається цілком природним. Під час законодавчого унормування цього питання важливо врахувати кілька аспектів. Перший — категорія справи та процесуальне питання: починати такі речі доцільно з малозначних справ, які розглядаються у спрощеному (письмовому) провадженні, з усіх питань, що не стосуються судового розгляду.

Другий — судова інстанція та, відповідно, склад суду: під час колегіального розгляду перебування кількох суддів поза єдиним реальним кабінетом (залою) є проблематичним, тому такі нововведення були б поки що актуальними для судів першої інстанції, що розглядають справи одноособово.

Третій — захищеність інформації та недопущення втручання в правосуддя: віртуальний кабінет судді має бути максимально захищеним, водночас самого суддю слід обмежити в контактах зі сторонніми особами. Стосовно побоювань щодо порушення режиму «нарадчої кімнати»: на мою думку, цей інститут уже давно є рудиментом минулого, даниною процесуальній традиції, яка з розвитком технологій та «конвеєру» справ втрачає основний сенс — уникнення комунікацій зі сторонами та їх впливу на остаточне судове рішення.