Христина ПОШЕЛЮЖНА
«Судовий вісник»

Справа щодо строку повноважень членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (ВККС), призначених за «старим» профільним законодавством, вийшла далеко за правові рамки і почасти доходить до абсурду. Це вже не просто змагання наукових висновків, це вже не просто питання єдності судової практики в рамках одного суду, це вже має вигляд протистояння старої і нової влади.

З одного боку, маємо протилежні за змістом рішення Окружного адміністративного суду м. Києва, з іншого — рішення касаційної інстанції, яка підтримала шестирічну каденцію повноважень членів ВККС, щоправда, це рішення винесене не за результатами перегляду рішень нижчестоящих інстанцій, а власне, як судом першої інстанції.

На розгляді Окружного адмінсуду м. Києва перебуває декілька десятків справ щодо визначення строку повноважень членів ВККС. І, схоже, судді ще нескоро «випускатимуть» цей козир із рук.

Тим часом судді цього суду досі не пройшли кваліфікаційного оцінювання. Так, за повідомленням прес–служби Комісії, 21 травня 27 суддів окружного суду столиці повторно не з’явилися на іспит. Раніше, 17 квітня 2019 року, 30 суддів не з’явилися на оцінювання, зазначивши як підставу тимчасову непрацездатність. Наразі ВККС встановлює причину повторної неявки 27 суддів, але повернімось до питання повноважень членів Комісії.

Деякі члени ВККС призначались у час дії Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року із змінами, внесеними Законом № 4094-VI від 9 грудня 2011 року. Відповідно до частини 2 статті 92 попередньої редакції профільного суддівського закону, строк повноважень складав шість років. Згодом Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд» № 192-VIII (підпункт 5 пункту 5 прикінцевих та перехідних положень) законодавець скоротив строк повноважень члена ВККС України до чотирьох років. 30 вересня 2016 року було прийнято Закон України «Про судоустрій і статус суддів», пунктом 26 прикінцевих та перехідних положень якого передбачено, що обрані/призначені до набуття чинності цим законом члени ВККС продовжують здійснювати свої повноваження до закінчення терміну, на який їх було обрано/призначено.

Голова ВККС Сергій Козьяков був призначений наказом міністра юстиції України 24 жовтня 2014 року. Відповідно до нової редакції Закону України «Про судоустрій і статус суддів» міністр юстиції втратив повноваження щодо формування ВККС, натомість додаткову «опцію» отримала адвокатська спільнота. Остання свого часу робила спроби піддати сумнівам чинність повноважень пана Козьякова, однак потім «переключилася» на іншого члена ВККС, призначеного за власною квотою, — Павла Луцюка, але це вже зовсім інша історія.

З двома іншими членами ВККС ситуація дещо відрізняється, адже суб’єкти їхнього призначення своїх «квот» останніми змінами до профільного законодавства не позбавлені. Заступник голови ВККС Станіслав Щотка, призначений на посаду члена Комісії наказом голови Державної судової адміністрації України (ДСА України) від 5 грудня 2014 року. В одному з перших рішень Окружного адмінсуду м. Києва (від 25 березня 2019 року справа № 640/2620/19) щодо повноважень є позиція ДСА України, де зазначається, що пункт 26 прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року є останньою за часом прийняття нормою, яка й підлягає застосуванню
до триваючих правовідносин. «Відтак, з набранням чинності Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року строк повноважень Станіслава Щотки як члена ВККС становить шість років з моменту призначення на посаду» — цитує пояснення представників третьої особи — ДСА України — Окружний адміністративний суд м. Києва. Згодом риторика ДСА України змінилася. 6 травня 2019 року голова ДСА підписав наказ про призначення строком на чотири роки членом ВККС Сергія Остапця, який раніше був завідувачем секретаріату Комітету Верховної Ради України з питань верховенства права та правосуддя (у часи, коли його очолював Сергій Ківалов). Іншим пунктом цього наказу зазначено: «Припинити Станіславу Щотці виконання повноважень членом ВККС за квотою ДСА України».

За квотою Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у ВККС працює Тетяна Весельська. 4 квітня 2019 року омбудсмен призначила членом ВККС суддю Вищого адміністративного суду України у відставці Миколу Сіроша. Отже, в основному оскаржуються повноваження трьох членів ВККС (Весельської, Щотки та Козьякова). А тепер перейдімо безпосередньо до судової практики.

Як ми вже згадували, 25 березня 2019 року Окружний адміністративний суд м. Києва констатував, що строк повноважень членів ВККС, призначених за «старим» профільним законодавством, складає шість років. Предметом цього позову були повноваження пана Щотки. Суд не погодився з доводами представника позивача стосовно того, що зміст підпункту 5 пункту 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» та пункту 26 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» не суперечить один одному, оскільки названі норми чинного законодавства врегульовують питання продовження виконання повноважень членом ВККС, призначеним, зокрема, ДСА України (тобто є однопредметними), однак визначають різний термін, протягом якого такі повноваження обраний до набуття чинності цими законами член ВККС продовжує виконувати.

Суд доходить висновку, що за наявної колізії двох або більше спеціальних норм між собою, перш за все, потрібно брати до уваги таке: особливості, властиві нормам права залежно від їх галузевої приналежності; при колізії спеціальних норм, прийнятих у різний час, застосуванню підлягає норма, прийнята хронологічно пізніше, за винятком норми зворотної дії, яка пом’якшує або скасовує відповідальність особи; застосуванню підлягає та спеціальна норма, яка більш повно і точно врегульовує конкретні правовідносини.

Також він констатує, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми пункту 26 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів», яким визначено, що члени Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, обрані (призначені) на посади до набуття чинності цим законом, продовжують виконувати свої повноваження до закінчення строку, на який їх обрано (призначено), тобто у цьому випадку — до 5 грудня 2020 року.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду також дотримується такої думки. У рішенні від 25 квітня 2019 року (справа № 9901/66/19) за позовом екс–кандидата до Вищого антикорупційного суду до ВККС щодо визнання протиправним та скасування рішення за результатами спільного засідання Комісії та Громадської ради міжнародних експертів суд доходить висновку, що останній прийнятий у часі закон скасував обмеження, запроваджені пунктом 5 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про захист права на справедливий суд». «Цей теоретико–правовий принцип застосування в часі нормативно–правових актів однакової сили, які регулюють конкретну сферу суспільних відносин, але за змістом суперечать один одному, було неодноразово розтлумачено і Міністерством юстиції України, і Конституційним Судом України, зокрема, у рішенні від 3 жовтня 1997 року № 4-зп. Так, абзацом 5 пункту 3 мотивувальної частини вказаного рішення визначено, що з прийняттям нового акта, якщо інше не встановлено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше» — наголошує Верховний Суд.

З огляду на наведене доводи позивача щодо відсутності в окремих членів ВККС повноважень на час прийняття оскаржуваного рішення колегія суддів відхиляє як необґрунтовані.

Згодом з’явилися новини, що практика Окружного адмінсуду м. Києва повернула в іншу сторону, причому в дуже несподіваний спосіб. Є щонайменше дві ухвали суду про забезпечення позовів (у справах № 640/5514/19, № 640/5499/19), де судді забороняють Сергію Козьякову виконувати повноваження члена ВККС; встановлюють обов’язок голови ВККС або іншого члена ВККС, який виконує обов’язки голови, «негайно прийняти розпорядчий акт (наказ або розпорядження)» щодо включення (зарахування) Сергія Остапця до складу (штату) ВККС як члена ВККС, призначеного на підставі наказу голови ДСА України «Про члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України» № 156/к від 6 травня 2019 року у зв’язку із припиненням повноважень члена ВККС Станіслава Щотки.

Що цікаво, у справі № 640/5499/19, в ухвалі про забезпечення позову, суд фактично вирішує справу по суті. Так, суд доходить висновку, що дія частини 2 статті 92 Закону № 2453-VI (щодо шести років повноважень) з набуттям чинності пунктом 9 розділу І (щодо внесення змін шляхом викладення в новій редакції Закону України «Про судоустрій і статус суддів») та підпунктом 5 пункту 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» (щодо чотирьох років повноважень) Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» закінчилася 29 березня 2015 року.

«Отже, з 29 березня 2015 року діє норма Закону, яка встановлює повноваження члена ВККС — чотири роки, з 30 вересня 2016 року — чотири роки до закінчення строку, на який його призначено, та на цей час немає законодавчого визначення строку у шість років, на які посилаються відповідач і третя особа. При цьому суд не може собою підміняти законодавця і визначати інший строк повноважень члена ВККС, ніж той, який вказано в Законі» — стверджує суд в ухвалі про забезпечення позову від 15 травня 2019 року. Цього ж дня у цій же справі виноситься рішення про задоволення позову екс–кандидата до Верховного Суду, де серед іншого визнається відсутність повноважень у члена ВККС Сергія Козьякова. Серед аргументів — ті самі, що зазначалися і в ухвалі про забезпечення позову.

Рішення у першій справі, про яку ми згадували (де суд підтвердив шестирічні повноваження), у середині травня 2019 року переглядалося судом апеляційної інстанції, але рішення у ній у судовому реєстрі ще не опубліковане. Очевидним є те, що рішення щодо визнання чотирирічної каденції членів ВККС також будуть оскаржуватися у вищестоящих інстанціях. Єдине, що викликає сумніви, чи дотримуватиметься Верховний Суд обраного «шестирічного» курсу? Адже, як ми вже згадували на початку статті, це питання вийшло далеко за рамки трактування колізійного законодавства і набуло політичного підтексту. Законодавча колізія виявилась чудовим інструментом у руках «тіней минулого», які прагнуть реваншу.