Автор: Олександр НОЦЬКИЙ, адвокат, м. Чернівці

Мабуть, кожному адвокатові доводилося вирішувати питання, пов’язані з цивільно-правовими відносинами, що складаються між співвласниками нерухомого майна. Тією чи іншою мірою такі спори мають чітко окреслені дві складові: фактично-правову, яка полягає у правильному визначенні предмета спору, його сторін, переліку тих питань, які потребують саме правового врегулювання, та безпосередньо способу такого врегулювання, і емоційну, яка зобов’язує адвоката при вирішенні питань першого блоку враховувати психологічний клімат, який супроводжував генезис конфлікту між сторонами.

Ці справи є важкими для всіх учасників процесу і навряд чи надають можливість отримати насолоду від професії, але трапляються й такі ситуації, які дещо виводять адвоката за рамки спірних відносин і дозволяють зрелаксувати від дивних позицій не менш дивних українських суддів.

Усім нам добре відомо, що розмір судового збору у майнових спорах залежить від вартості спірного майна. Це — аксіома.

У статті 80 Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) України в редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, було зазначено, що ціна позову у позовах про визнання права власності на нерухоме майно, що належить фізичним особам на праві приватної власності, визначається дійсною вартістю цього майна. Ця ж позиція збереглася і в новій редакції ЦПК України (стаття 176).

Як бачимо, мова йде про вартість саме спірного нерухомого майна. В жодному з варіантів регулюючої норми не має вказівки на те, що сторона немає права конкретно і чітко визначити предмет спору, тобто саме це — спірне майно, і зовсім не якесь інше ефемерне нерухоме майно.

Таким чином, процесуальний закон безпосередньо реалізує принцип диспозитивності (стаття 13 ЦПК України) судового процесу, в тому числі, і через надання стороні, що ініціювала останній, права самостійно визначити як предмет спору, так і його вартість. І така формальна процесуальна реалізація права навряд чи може викликати заперечення чи сумніви в її розумності.

Проте не завжди сторони бажають породжувати спір стосовно всього обсягу конкретного нерухомого майна. Часто в судах розглядаються спори, пов’язані із реалізацією одного з елементів права власності, що може потягнути за собою внесення певних незначних змін у цифрові показники ідеальних часток співвласників. Як приклад можна навести спори про виділ частки у нерухомому майні в натурі.

Здається, що все викладене вище — очевидне, проте нагадування про норми дасть змогу ліпше зрозуміти проблему, що стала абсолютно реальною і яка буде описана в подальшому.

Ухвалою одного з апеляційних судів було повернуто без розгляду апеляційну скаргу моєї довірительки на рішення суду першої інстанції у зв’язку із тим, що апеляційна скарга не відповідала вимогам пункту 3 частини 4 статті 356 ЦПК України.

Як зазначив у своїй ухвалі апеляційний суд, таке рішення було постановлене у зв’язку з тим, що моя довірителька не оплатила судовий збір у тому обсязі, який був визначений апеляційним судом.

Рішенням суду першої інстанції було вирішено спір у справі за позовом про поділ житлового будинку в натурі між співвласниками. При цьому позивачем у справі ні в тексті позовної заяви, ні в тексті заяви про уточнення позовних вимог не зазначалася ціна позову.

Предметом спору в цій категорії справ є не визнання чи набуття права власності на нерухоме майно, а реальний його поділ у натурі, що унеможливлює визначення при поданні позову до суду чіткого та однозначно правильного розміру ціни позову, оскільки в ході судового розгляду постане питання можливості виділу частки в натурі без порушення розмірів ідеальних часток. Тобто, спір йде не про надбання права, яке можна оцінити у певному грошову розмірі, а про можливість користуватися своїм, уже закріпленим за допомогою певних юридичних механізмів, правом на річ.

Враховуючи, що при ухваленні судового рішення суд першої інстанції дійшов висновку про необхідність зміни ідеальних часток співвласників, утворивши таким чином «дельту» між обсягами того майна, що перебувало у власності сторін до подання позову до суду, і тим, що сторони можуть набути в результаті реалізації судового рішення, суд першої інстанції з огляду на вартість всього нерухомого майна, яка була встановлена експертом, та розміру змін у частках сторін спору, визначив розмір судового збору, який підлягає стягненню з відповідача в даному випадку. Цей розмір склав 640,00 грн.

Саме з цього розміру судового збору апелянт виходив при поданні апеляційної скарги і сплаті судового збору до суду апеляційної інстанції.

Такий розмір судового збору судом першої інстанції обґрунтовувався тим, що спірним є не весь об’єкт нерухомості, вартість якого апеляційний суд намагався визначити як базу для визначення розміру судового збору, а лише та його частина, яка буде перерозподілена при виконанні судового рішення. Така позиція є правильною і такою, що відповідає фактично встановленому предмету спору.

Відповідно до змісту частини 1 статті 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Ця норма кореспондується з частиною 1 статті 4 ЦПК України, якою встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Тобто цивільно-процесуальне законодавство України визначає предметом звернення до суду саме порушені, невизнані або оспорювані права та інтереси громадян, а не весь можливий перелік суспільно-правових відносин, які в тій чи іншій мірі можуть бути дотичні до них. І аж ніяк не суд апеляційної інстанції вправі вирішувати, що саме є предметом судового спору.

Зрештою, якби суд при перегляді судового рішення дійшов висновку про очевидне заниження ціни позову, він був би вправі відповідно до положень частини 2 статті 176 ЦПК України самостійно визначити розмір судового збору з наступним стягненням недоплаченого або поверненням переплаченого судового збору відповідно до ціни позову, встановленої судом при вирішенні справи. І такий процесуальний підхід є виваженим, законним та справедливим.

Також, на мою думку, є недопустимим висловлення судом у формі судового рішення (ухвали про повернення апеляційної скарги без розгляду) своєї думки щодо неправильності визначення судом першої інстанції суми судового збору, яка була сплачена позивачем при поданні позову, адже апеляційний суд таким чином фактично переглянув оскаржуване рішення в цій частині, не відкривши апеляційного провадження і не провівши належний, передбачений ЦПК України судовий розгляд справи на відповідній стадії, що не допускається чинним цивільним процесуальним законодавством.

Постановою Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 року № 7 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» звернено увагу судів на необхідність додержання вимог Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито» щодо розміру державного мита.

У цій же постанові зазначається, що у позовах про поділ будинку в натурі державне мито обчислюється залежно від вартості відшукуваної частини будинку. У такому ж порядку обчислюється державне мито і в тих випадках, коли ідеальні частки сторін у спільній власності були визначені раніше. А в позовах про зміну ідеальних часток у праві власності на будинок державне мито обчислюється залежно від вартості ідеальної частки, на яку позивач просить збільшити її розмір.

І така позиція є більш ніж логічною, оскільки в ній закладено не тільки здоровий глузд, але й однакове розуміння і застосування пов’язаних з матеріальним правом процесуальних норм. Звичайно, я можу повірити, що судді, які ухвалювали рішення в цій справі, керувалися соціально-важливою жагою збільшення надходжень до бюджетів різних рівнів, проте — живі перекази, а віри їм не ймеш.

Ну ось не можна примушувати сторону спору, який стосується однієї кімнати будинку, в якому налічується двадцять її «близнюків», сплачувати судовий збір, виходячи з гіпотетичного спору про весь будинок. Нікому не можна, а суду — тим більше. Судова діяльність необхідна суспільству не для того, щоб плодити спори, а для того, щоб допомагати сторонам їх вирішувати.

Враховуючи те, що вищезазначений Декрет Кабінету Міністрів України на момент видання згадуваної постанови Пленуму ВСУ регулював ті ж суспільно-правові відносини, які нині регулює Закон України «Про судовий збір», впевнений, що в цій частині судам треба керуватися абсолютно правильним і зрозумілим роз’ясненням суду вищої інстанції. Зрештою, нинішній Верховний Суд (якщо не брати до уваги позицію пана Луспеника) ще не висловлювався з цього приводу, а помилятися людині властиво.