Попри особливу увагу Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) до непорушності права власності як одного з основоположних принципів, у його практиці дуже чітко розмежовуються випадки, коли посягання або обмеження цього права є законним і адекватним втручанням з боку держави. Одна з недавніх справ щодо права власності видається особливо актуальною у контексті тотальної боротьби з корупцією, незаконним збагаченням, відмиванням коштів, отриманих злочинним шляхом, як світового тренда забезпечення правопорядку. Йдеться про справу «Бальсамо проти Сан–Марино» (№ 20319/17 та № 21414/17), рішення в якій ЄСПЛ ухвалив 8 жовтня 2019 року. Справа стосувалася конфіскації коштів, які були на рахунках заявниць, у рамках провадження про відмивання грошей.

За рішенням слідчого судді було арештовано активи на суму 1,9 млн євро з поточного рахунку першої заявниці з підстави проведення розслідування проти її батька та їхньої співучасті. У листопаді 2014 року заявниці були визнані винними у відмиванні грошей, тож усю заморожену суму було конфісковано. Національний суд посилався на докази, що батька було притягнуто до відповідальності і засуджено в Італії за крадіжки на загальну суму 750 000 євро. Суд Сан–Марино також дійшов висновку, що, враховуючи доведену вину батька, були об’єктивні підстави вважати, що вся сума, вилучена у заявників, мала кримінальне походження, відхиливши доводи заявниць, що кошти надійшли від законної діяльності, такої як операції з нерухомістю та сімейного бізнесу.

Судом апеляційної інстанції заявниць було виправдано у справі про відмивання грошей, зважаючи на їхній юний вік на момент діяння та високу ймовірність того, що вони не знали про злочинність джерела походження коштів, проте рішення про конфіскацію було залишене у силі, зважаючи на явно кримінальне походження коштів. Подальше оскарження конфіскації не було ефективним у національних судах, і, зрештою, заявниці звернулися до ЄСПЛ, вказуючи на те, що конфіскація порушила їхні права, передбачені статтею 1 Першого протоколу (захист власності) до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція).

Констатуючи відсутність стверджуваного порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції, ЄСПЛ вказав, зокрема, на те, що застосована конфіскація не була покаранням, а вживалася як запобіжний захід.

З точки зору національного законодавства, конфіскація мала застосовуватися, навіть якщо предмети не були пов’язані з винним діянням, про яке йдеться. Крім того, за законодавством Сан–Марино, це був запобіжний захід, незалежний від кримінального провадження та встановлення вини.

Також ЄСПЛ погодився з тим, що захід було призначено для запобігання незаконному використанню коштів, а отже, також для запобігання вчиненню подальших злочинів. У зв’язку з цим ЄСПЛ послався на норму закону, за яким використання або передача грошей, про злочинність походження яких було відомо, є відмиванням грошей. Оскільки судами було встановлено, що кошти мають незаконне походження, і заявники знали про це, то конфіскація є своєрідним запобіжником від подальших обвинувачень заявниць у відмиванні грошей, яке могло б статися, якби вони користувалися або переказували такі гроші. У цьому контексті ЄСПЛ погоджується з превентивним характером такої конфіскації, спрямованої на запобігання неправомірному використанню цих доходів. За таких обставин та з огляду на виправдання заявниць саме з підстав відсутності наміру відмивання «злочинних» грошей в їхніх діях суд вважає, що захід не передбачав мети покарання.

Попри те, що конфіскацію застосовує саме кримінальний суд, на думку ЄСПЛ, це саме по собі не може бути вирішальним для ствердження про покарання без закону, адже суди кримінальної юрисдикції наділені правами застосовувати заходи, які не мають на меті покарання, як, наприклад, відшкодування цивільної шкоди. Рішення судів ґрунтувалося на доказах вчинення злочину їхнім батьком, зокрема вироку, та неспроможності заявниць навести достатні докази законності джерела походження грошей. Таким чином, ЄСПЛ вважає, що оцінка судами обставин була об’єктивною та ґрунтувалася на відповідних доказах.

Крім того, ЄСПЛ вважає, що конфіскація значної суми у цій справі не є достатньо суворим заходом, щоб класифікувати її як кримінальне покарання. ЄСПЛ відзначив, що конфіскація не є заходом виключно кримінального права і зустрічається у сфері адміністративного права, де предмети, що підлягають конфіскації, включають незаконно ввезені товари, предмети, що вважаються небезпечними самі по собі, та майно, пов’язане, навіть якщо тільки опосередковано, зі злочинною діяльністю. Кожна конфіскація повинна розглядатися в її контексті. Що ж стосується цієї справи, то ЄСПЛ вказав, що відмивання грошей безпосередньо загрожує верховенству права, що також видно, зокрема, з конвенцій Ради Європи з цього питання, які зобов’язували держави криміналізувати відмивання доходів, одержаних злочинним шляхом.

За таких обставин ЄСПЛ вважає, що запобіжний захід був необхідним та відповідним, враховуючи суспільний інтерес, а тому державою-відповідачем не було допущене порушення конвенційних зобов’язань.

Ірина ГОНЧАР, «Судовий вісник»