Конституційний Суд України ухвалив перші рішення за конституційними скаргами громадян. Обидва — на користь заявників

 

Ірина ГОНЧАР
«Судовий вісник»

Положення частини 3 статті 59 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (Закон про ЧАЕС) та частини 2 статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» (Закон) є неконституційними.

Таким чином перші два рішення (ухвалені, до речі, Другим сенатом Конституційного Суду України (КСУ) у справах за конституційними скаргами громадян — на користь заявників.

Забезпечення ліквідаторів

Зокрема, йдеться про рішення № 1-р(II)/2019 від 25 квітня 2019 року за конституційними скаргами Скрипки Анатолія Володимировича та Бобиря Олексія Яковича (судді–доповідачі — Михайло Запорожець, Наталя Шаптала; головуючий — Олександр Тупицький).

Частина 3 статті 59 Закону про ЧАЕС, яка втратила чинність після ухвалення КСУ рішення, передбачала, що особам, які брали участь у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, інших ядерних аварій та випробувань, у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї під час проходження дійсної строкової служби і внаслідок цього стали особами з інвалідністю, пенсія по інвалідності обчислюється відповідно до Закону про ЧАЕС або за бажанням таких осіб — з п’ятикратного розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня відповідного року. Зазначена норма не поширюється на військовослужбовців із числа військовозобов’язаних, призваних на військові збори з ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, у зв’язку з чим вони отримують пенсію «у три рази нижчу, ніж солдати строкової служби», що порушує їхні конституційні права, визначені частиною 1 статті 9, частинами 1, 2 статті 24 Конституції України.

КСУ вважає, що гарантована Конституцією України рівність усіх людей в їхніх правах і свободах означає необхідність забезпечення їм рівних правових можливостей для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод та не виключає можливості законодавця при регулюванні питань соціального забезпечення встановлювати певні відмінності щодо обсягу такого забезпечення.

Рівність та недопустимість дискримінації особи є конституційними принципами національної правової системи України, а також фундаментальними цінностями світового співтовариства, на чому наголошено у міжнародних правових актах з питань захисту прав і свобод людини і громадянина, зокрема у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року (стаття 26), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (стаття 14), Протоколі № 12 до неї (стаття 1) та у Загальній декларації прав людини 1948 року (статті 1, 2, 7).

Що ж стосується положень Закону про ЧАЕС, то він спрямований на захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та розв’язання пов’язаних з нею проблем медичного і соціального характеру, що виникли внаслідок радіоактивного забруднення території; громадян, які постраждали внаслідок інших ядерних аварій та випробувань, військових навчань із застосуванням ядерної зброї, та розв’язання пов’язаних з цим проблем медичного і соціального характеру.

Стаття 9 Закону про ЧАЕС визначає осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, до яких належать, зокрема, учасники ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції (АЕС) — громадяни, які брали безпосередню участь у ліквідації аварії та її наслідків (пункт 1). Приміткою до статті 10 Закону про ЧАЕС до військовослужбовців віднесені: особи офіцерського складу, прапорщики, мічмани, військовослужбовці надстрокової служби, військовозобов’язані, призвані на військові збори, військовослужбовці–жінки, а також сержанти (старшини), солдати (матроси), які перебувають (перебували) на дійсній строковій службі у збройних силах, керівний і оперативний склад органів Комітету державної безпеки, особи начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, а також інших військових формувань.

Військовослужбовці, які виконували військовий обов’язок під час ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, мали однаковий статус, однакові обов’язки та функції, в результаті виконання яких їхньому здоров’ю заподіяно шкоду.

КСУ встановив, що військовослужбовці строкової служби, пенсія яким призначається за частиною 3 статті 59 Закону про ЧАЕС та обчислюється з п’ятикратного розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня відповідного року, в окремих випадках мають вищий рівень соціального захисту, оскільки розмір їхнього соціального забезпечення є значно більшим порівняно з іншими категоріями військовослужбовців (у тому числі військовозобов’язані під час участі у військових зборах), які брали безпосередню участь у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС та її наслідків.

Фактично, якщо на ліквідацію аварії на Чорнобильській АЕС був призваний військовослужбовець строкової служби, то він має більшу пенсію, з урахуванням підвищення грошового забезпечення військовослужбовців. Підхід, за якого військовослужбовці, які постраждали під час ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС при виконанні військового обов’язку, мають різний рівень соціального забезпечення, не відповідає принципу справедливості та є порушенням конституційного принципу рівності.

Зауважимо, що КСУ визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), лише словосполучення «дійсної строкової», яке міститься у положеннях частини 3 статті 59 Закону про ЧАЕС.

Виконання рішень

Питання про неконституційність частини 2 статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» КСУ розглядав за скаргою громадянки Віри Василівни Хліпальської, і рішення № 2-р(II)/2019 ухвалив 15 травня 2019 року (суддя–доповідач — Віктор Городовенко; головуючий — Олександр Тупицький).

Спірна норма визначала розміри авансового внеску, який стягувачі повинні сплатити у разі примусового виконання рішень, та встановлювала випадки звільнення стягувачів від сплати такого внеску.

За обставинами своєї справи, скаржниця для примусового виконання ухваленого на її користь судового рішення, яким зобов’язано державний орган дати відповідь на письмовий запит про надання інформації, була зобов’язана сплатити авансовий внесок у розмірі двох мінімальних розмірів заробітної плати. Через свій незадовільний майновий стан вона так і не змогла реалізувати своє право на примусове виконання судового рішення: державний виконавець відмовив у відкритті виконавчого провадження, а суди всіх інстанцій, до яких вона зверталася, посилаючись на ці самі положення, не визнали такої відмови протиправною та не захистили її права.

Автор клопотання вважає, що положеннями частини 2 статті 26 Закону встановлено нерівні умови відкриття виконавчого провадження: сприятливі для державних органів (не сплачують авансового внеску) і обтяжливі для звичайного громадянина (за винятком окремих пільгових категорій осіб).

Визнаючи спірну норму неконституційною, КСУ наголосив, що визначений у Законі порядок забезпечення державою виконання судового рішення повинен відповідати принципам верховенства права та справедливості, гарантувати конституційне право на судовий захист; невиконання державою позитивного обов’язку щодо забезпечення функціонування запроваджуваної нею системи виконання судових рішень призводить до обмеження конституційного права на судовий захист та нівелює його сутність.

Відповідно до спірних положень початок примусового виконання органом державної виконавчої служби судового рішення немайнового характеру, боржником за яким є державний орган, пов’язаний з необхідністю сплати стягувачем авансового внеску у розмірі двох мінімальних розмірів заробітної плати, якщо стягувач не звільняється від сплати цього внеску у випадках, визначених Законом. Унаслідок несплати обов’язкового авансового внеску примусове виконання судового рішення, ухваленого на його користь, не розпочнеться, тобто сплата авансового внеску є необхідною умовою початку примусового виконання судового рішення.

КСУ вважає, що з огляду на статті 3, 8, частини 1, 2 статті 55, частини 1, 2 статті 129¹ Основного Закону України в аспекті гарантування на конституційному рівні права кожного на судовий захист та забезпечення державою виконання судового рішення відсутність у стягувача фінансової можливості сплатити авансовий внесок не повинна перешкоджати реалізації його права на виконання судового рішення, особливо коли боржником за цим рішенням є державний орган. У чинному правовому регулюванні має бути встановлений такий порядок сплати авансового внеску особою, на користь якої ухвалене судове рішення, який забезпечив би в усіх випадках і за будь–яких умов повне й своєчасне виконання такого рішення та його обов’язковість.

Визначенням положеннями частини 2 статті 26 Закону про виконавче провадження обов’язкової сплати авансового внеску особою, на користь якої ухвалене судове рішення, як необхідної умови початку примусового виконання цього рішення органом державної виконавчої служби, покладено на цю особу фінансовий тягар забезпечувати функціонування впровадженої державою системи виконання судових рішень, що не гарантує доступу для кожної особи до вказаної системи, отже, не забезпечує в усіх випадках і за будь–яких умов повного та своєчасного виконання цього рішення, його обов’язковості.

Додатково КСУ нагадав, що держава має позитивний обов’язок забезпечувати виконання судового рішення, проте визначеними положеннями частини 1 статті 26 Закону правовим регулюванням такий обов’язок держави перекладено на особу-стягувача, що нівелює сутність її конституційного права на судовий захист та суперечить положенням статей 3, 8, частин 1, 2 статті 55, частин 1, 2 статті 129¹ Конституції України.