Як говорив Платон: «Справедливість означає, що інтереси держави — важливіші й вищі за інтереси приватні».

Створення справедливої держави можливе лише у середовищі, вихованому в дусі справедливості, поваги до закону, порядку і любові до такої держави. На жаль, незалежна Україна не була утворена такими людьми, а державна політика (в якій превалювала позиція олігархату) не дала змоги створити умови, необхідні для виховання поколінь у такому дусі.

Чи можемо ми сподіватися, що покоління, які виросли на ненависті, війні, корупції, будуть поважати закон? Ні, це неможливо. Саме середовище виховання впливає на людину і її поведінку в майбутньому. Дитина, яка зростала у ненависті, успадкує лише страждання, які вона принесе й у свій світ, передасть своїм дітям.

Держава зобов’язана переглянути своє ставлення саме до нових поколінь, докласти максимальні зусилля для їхнього морального розвитку в дусі справедливості, поваги до закону і суспільства. І тут важливо не плутати націоналізм з істинною справедливістю. Націоналізм слугує винятково для маніпуляції свідомістю та утримання влади групою осіб, які грають на хибних почуттях переваги однієї раси чи нації над іншими, однієї мови — над іншими, однієї віри — над іншими. У справедливій державі всі рівні від початку і живуть, сприймаючи всіх як рівних собі.

Доки у нас немає надії на появу правителя, спроможного створити фундамент для справедливої держави, ми будемо продовжувати кружляти в хаосі, взаємній ненависті, руйнуючи як себе, так і державу.

Далі буде викладена концепція покарання за злочини, побудована на такому фундаменті: інтереси держави вище за інтереси окремих осіб.

Ми безкінечно довго можемо сперечатися про необхідність більш суворого чи більш м’якого покарання, однак доти, доки винуватець не понесе заслуженого покарання, вирок суду не можна вважати справедливим.

Чи можна вважати, що злочинець відбув покарання, якщо спричинена ним потерпілому шкода не відшкодована? Звісно, що ні.

Або чи правильно вважати справедливим, коли порушник, який вчинив насильницький злочин, залишається фактично непокараним або отримує покарання, яке явно не відповідає порушенню? Звісно, що це лише видимість справедливості.

Прикладів можна навести безліч. Тому перейдімо до основних постулатів концепції:

1. Особа, яка вчинила злочин майнового характеру, зобов’язана компенсувати потерпілому всі завдані збитки, а державі — витрати на розслідування і розгляд справи. Цей принцип передбачає також ізоляцію злочинця від суспільства з обов’язковим залученням до праці. Засуджений повинен своєю працею відшкодувати збитки, без права «відкупу» від держави. Винуватець обов’язково компенсує затрати держави своєю працею в спеціальному, визначеному державою місці. А от збитки потерпілому можуть бути відшкодовані без залучення до примусової праці.
2. За діяння насильницького характеру особи повинні проходити обов’язкове примусове психологічне лікування з метою виявлення ризиків і мінімізації можливості вчинення подібних злочинів повторно. Злочини сексуального характеру, вчинені особами повторно, обов’язково повинні супроводжуватися хімічним впливом на їхню хіть і можливість вчинення ними подібних злочинів у майбутньому.
3. Злочини, пов’язані з умисним позбавленням життя іншої людини, у справедливій державі просто не можуть залишатися непокараними. Держава, яка дозволила подібному стати можливим, більше не є у свідомості громадян як держава, тим паче — справедлива.
   Розмежовуючи способи і мотиви вчинення вбивства, ми повинні забезпечити рівнозначність покарання злочину.
   Усвідомлюючи той факт, що подібні злочини призводять до непоправних наслідків, ми повинні гарантувати нашим громадянам їхній повний захист і мінімізацію таких злочинів у майбутньому.
   Умисне вбивство, вчинене уперше, без обтяжуючих обставин з явними ознаками двох чи й більше пом’якшуючих обставин, тягнуть за собою покарання на строк не менш ніж двадцять років без права дострокового звільнення.
   Умисне вбивство, вчинене повторно чи за обтяжуючих обставин, має тягнути покарання у вигляді довічного позбавлення волі без права просити про помилування протягом перших двадцяти років після остаточного затвердження вироку. І тільки після їх спливу засуджений отримуватиме право на пом’якшення вироку суду шляхом перегляду судом касаційної інстанції. У такому разі строк подальшого покарання не може бути меншим за двадцять років позбавлення волі з правом дострокового звільнення через десять років.
   Діяльність осіб, які вчинили умисне убивство двох або більше осіб, з явними ознаками системності (серійності), схильності особи до вчинення подібних злочинів у майбутньому, а також вчинення вбивства з особливою жорстокістю (таке, яке супроводжується тортурами, сексуальним насильством, іншими особливо тяжкими наслідками) каратиметься позбавленням життя такого злочинця гуманним для нього способом. Вирок щодо такої особи повинен бути в обов’язковому порядку перевірений кожною вищою судовою інстанцією і затверджений вищим законодавчим органом держави. Без такого затвердження вирок рахуватиметься як довічне позбавлення волі без права помилування або дострокового звільнення.
   Вирок у вигляді позбавлення життя засудженого не може бути приведено до виконання раніше від відбуття ним 20-річного перебування за ґратами. За цей час спеціальний слідчий орган повинен перевірити всі докази повторно, провести необхідні і можливі додаткові слідчі дії і надати свій висновок Генеральному прокурору України про безспірність вини такої особи чи наявності можливих сумнівів у її винуватості.
   Висновок такої комісії буде підставою для перегляду вироку касаційним судом.
   Держава зобов’язана вжити всіх необхідних заходів, щоб уникнути засудження невинуватої особи до такого виду покарання.

4. Держава створює відкритий реєстр осіб, які вчинили злочини. Інформація про осіб, які вчинили злочин уперше, зберігається до відбуття ними покарання. Дані про злочинців, засуджених повторно, зберігаються без строку давності.

Справедлива держава не виникає сама по собі, її крок за кроком вибудовують люди, які вірять у майбутнє країни.

Роблячи наголос на рівнозначності злочину покаранню, ми говоримо потенційним зловмисникам про необхідність задуматися, чи вчиняти злочин.

Так чи інакше, але держава у нинішньому вигляді сама створює злочинців, ставлячи процес на потік. Саме скалічене дитинство, незахищеність дітей призводить до того, що з них виростають дорослі, схильні до порушення законів.

Право виховувати дитину батьками не є безумовним. Це право має бути віднесене до інтересів держави як справедливого, законного і гуманного суспільства. У протилежному випадку ми всі станемо жертвами своїх же потурання і мовчазного спостерігання за тим, що відбувається.

Автор: Сергій СТОРОЖУК, адвокат