прапор_України

Генеральний партнер 2022 року

Видавництво ЮРИДИЧНА ПРАКТИКА
Головна » Юридична практика № 35-36 (1236-1237) » Інститут звільнення підозрюваного або обвинуваченого від кримінальної відповідальності не пов’язує таке звільнення з визнанням вини у вчиненні злочину

Інститут звільнення підозрюваного або обвинуваченого від кримінальної відповідальності не пов’язує таке звільнення з визнанням вини у вчиненні злочину

Невизнання підозрюваним, обвинуваченим вини у вчиненні кримінального правопорушення за наявності їхньої згоди на звільнення від кримінальної відповідальності у передбачених законом випадках, за умови роз’яснення їм судом суті підозри чи обвинувачення, підстав звільнення від кримінальної відповідальності та права заперечувати проти закриття кримінального провадження не є правовою підставою для відмови в задоволенні клопотання сторони кримінального провадження про таке звільнення

29 липня 2021 року Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду розглянув у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань (ЄРДР) за № *, щодо гр-на П., громадянина України, уродженця с. Зозулі Шишацького району Полтавської області, мешканця **, що не має судимості з огляду на статтю 89 Кримінального кодексу (КК) України, якому повідомлено про підозру у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною 1 статті 162, частиною 1 статті 122 КК України, за касаційною скаргою потерпілої гр-ки О. та представника потерпілого гр-на Л. — гр-на Д. на ухвалу Полтавського апеляційного суду від 24 лютого 2020 року.

 

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

Гр-н П. підозрюється в тому, що він 14 липня 2003 року близько 08:30, перебуваючи за адресою: ***, маючи злочинний умисел, спрямований на заподіяння тілесних ушкоджень, шляхом пошкодження вхідних дверей незаконно, без дозволу, проник до квартири за адресою: ***, яка належить гр-ці О., чим порушив недоторканність її житла.

Після цього, продовжуючи свою злочинну діяльність, гр-н П. на ґрунті раптово виниклих неприязних стосунків, маючи злочинний умисел, спрямований на заподіяння тілесних ушкоджень, умисно завдав удару табуретом по правій руці неповнолітньому гр-ну Л., спричинивши тілесні ушкодження у вигляді закритого перелому дистального відділу, діалізу п’ятої п’ясної кістки з кутовою деформацією правої кістки, які належать до ушкоджень середнього ступеня тяжкості та легких тілесних ушкоджень.

Київський районний суд м. Полтави ухвалою від 24 січня 2019 року відмовив у задоволенні клопотання прокурора про звільнення гр-на П. від кримінальної відповідальності та закриття кримінального провадження щодо нього у зв’язку із закінченням строків давності.

Полтавський апеляційний суд ухвалою від 24 лютого 2020 року апеляційну скаргу прокурора задовольнив: скасував ухвалу суду першої інстанції та звільнив гр-на П. від кримінальної відповідальності за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених частиною 1 статті 162, частиною 1 статті 122 КК України, на підставі статті 49 КК України, а кримінальне провадження закрив на підставі пункту 1 частини 2 статті 284 Кримінального процесуального кодексу (КПК) України.

 

Короткий зміст вимог, наведених у касаційній скарзі, та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі потерпіла гр-ка О. та представник потерпілого гр-на Л. — гр-н Д., посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, просять скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції та призначити новий розгляд в апеляційному суді.

На обґрунтування своїх доводів потерпіла та представник потерпілого зазначають, що суд апеляційної інстанції:

— всупереч вимогам статті 407 КПК України прийняв рішення одночасно на підставі двох пунктів — 4 та 5 частини 1 зазначеної статті;

— звільнив гр-на П. від кримінальної відповідальності, що, на думку скаржників, не є повноваженням суду апеляційної інстанції;

— не обґрунтував належним чином свого рішення, не врахував, що гр-н П. ухилявся від слідства, у цей період притягувався до кримінальної відповідальності за вчинення інших злочинів та, хоч і надавав свою згоду на закриття кримінального провадження, однак своєї вини не визнав;

— не врахував, що фактично одночасно щодо гр-на П. наявні і кримінальна справа, розслідувана згідно з Кримінально-процесуальним кодексом України в редакції 1960 року (КПК України 1960 року) з відповідними судовими рішеннями, і кримінальне провадження за ідентичним обвинуваченням та що підозрюваний вже звільнявся від кримінальної відповідальності на підставі статті 49 КК України за вчинення цих правопорушень, а повторного звільнення не передбачено законом;

— залишив поза увагою, що кримінальне провадження за № * від 7 липня 2017 року відкрито з порушенням закону і розслідування в ньому належним чином не проводилось, правопорушення, що інкримінуються гр-ну П., належать до приватного обвинувачення, тоді як потерпілі із заявою про порушення кримінального провадження не зверталися і закрити таке провадження згідно з пунктом 7 частини 1 статті 284 КПК України можна лише в разі відмови потерпілих від обвинувачення, однак вони своєї згоди на закриття не надавали і суд їхньої думки не врахував;

— не звернув уваги на те, що прокурор не виконав вимог пункту 5 частини 1 статті 287 КПК України, а саме не з’ясував повністю розміру шкоди, заподіяної вчиненням кримінального правопорушення, і відомостей про її відшкодування;

— не взяв до уваги також того, що прокурор М., який брав участь у розгляді провадження в суді першої інстанції, подав апеляційну скаргу і є зацікавленою стороною провадження, а тому не мав права брати участь як представник обвинувачення, а також суд не зважив на неодноразову зміну прокурорів під час розгляду провадження щодо гр-на П., яка негативно вплинула на законність цього розгляду;

— не врахував, що повноваження захисника — адвоката Д. в апеляційному суді тривалий час не було підтверджено;

— залишив поза увагою те, що підозрюваний не сплатив судових витрат, пов’язаних із проведенням судово-психологічної експертизи;

— не виконав вказівок, викладених в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 квітня 2017 року щодо гр-на П., і всупереч цим вказівкам суддя, яка не мала права розглядати провадження стосовно гр-на П., оскільки раніше виносила в цій справі рішення, скасовані надалі судом вищої інстанції, безпідставно повернула кримінальну справу прокурору.

Також потерпіла і представник потерпілого стверджують, що колегія суддів апеляційного суду під час перегляду провадження щодо гр-на П. була упередженою, оскільки судді з її складу раніше приймали процесуальні рішення в цьому провадженні, через що потерпілі та представник потерпілого заявляли відвід усій колегії суддів, у задоволенні якого було безпідставно відмовлено.

 

Позиції інших учасників судового провадження

Від обвинуваченого гр-на П. надійшли заперечення на касаційну скаргу, в яких він, посилаючись на те, що надавав згоду на закриття стосовно нього кримінального провадження на підставі статті 49 КК України, не ухилявся від слідства та суду, просить ухвалу суд апеляційної інстанції залишити без зміни, а касаційну скаргу без задоволення.

У судовому засіданні прокурор заперечувала проти задоволення вимог касаційної скарги.

До початку касаційного розгляду потерпіла гр-ка О. та представник потерпілого гр-на Л. — гр-н Д. заявили клопотання про перенесення касаційного розгляду кримінального провадження щодо гр-на П. на іншу дату — на період, коли буде знято обмежувальні протиепідемічні заходи, пов’язані з поширенням на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19.

Свої вимоги заявники мотивували тим, що в Україні продовжили обмежувальні протиепідемічні заходи з 30 червня до 1 вересня 2021 року, а також тим, що зросла кількість інфікованих коронавірусною інфекцією осіб і з’явився новий штам коронавірусу — «Дельта».

Водночас заявники додають копії виписки з медичної картки та результати аналізів, які підтверджують наявність у гр-на Д. захворювання від 30 грудня 2020 року.

Як видно з наявних матеріалів, кримінальне провадження щодо гр-на П. неодноразово призначалось до касаційного розгляду, однак у зв’язку з численними клопотаннями потерпілої та представника потерпілого розгляд справи відкладався.

Так, потерпіла і представник потерпілого не з’явились до суду 29 жовтня 2020 року, 26 листопада 2020 року, 28 січня 2021 року, 25 лютого 2021 року, 25 березня 2021 року, 20 травня 2021 року.

У своїх попередніх заявах потерпіла та представник потерпілого просили перенести розгляд кримінального провадження щодо гр-на П. у зв’язку з установленням на території України карантину та запровадженням обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, а також через захворювання.

У своїй заяві, датованій 26 липня 2021 року, заявники посилаються на продовження карантину на території України та додають копії документів, які підтверджують виявлення у представника потерпілого 30 грудня 2020 року, тобто більш ніж пів року тому, захворювання.

Водночас відповідно до листа судді Верховного Суду (від 15 березня 2021 року) потерпілій та представнику потерпілого роз’яснювалось їхнє право брати участь у судовому засіданні безпосередньо, а також у режимі відеоконференції або заявити клопотання про здійснення провадження щодо гр-на П. за їхньої відсутності в порядку, передбаченому статтею 435 КПК України.

Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 2021 року № 611 від 17 червня 2021 року на території України встановлено «зелений» рівень

епідемічної небезпеки, відповідно до якого забороняється перебування в громадських будинках і спорудах, громадському транспорті без вдягнутих засобів індивідуального захисту, зокрема респіраторів або захисних масок, що закривають ніс та рот, у тому числі виготовлених самостійно.

Посилаючись на дію в Україні обмежувальних протиепідемічних заходів, заявники не зазначили, яким чином запровадження цих заходів, враховуючи встановлення на території України «зеленого» рівня епідемічної небезпеки, перешкодило їм брати участь у розгляді кримінального провадження щодо гр-на П. в суді касаційної інстанції безпосередньо або ж у режимі відеоконференції (як зазначено в листі від 15 березня 2021 року).

З огляду на зазначене і на те, що потерпілу та представника потерпілого завчасно належним чином повідомлено про час, дату та місце касаційного розгляду, а також їм неодноразово роз’яснювалось, що є можливість брати участь у касаційному розгляді кримінального провадження в режимі відеоконференції, однак вони вчергове заявили клопотання про перенесення касаційного розгляду, в якому не навели поважних причин, що позбавили їх можливості брати участь у судовому засіданні, Суд дійшов висновку, що потерпіла та її законний представник зловживають своїми процесуальними правами, а їхні дії спрямовано на навмисне затягування касаційного розгляду.

На підставі наведеного Суд прийняв ухвалу про те, що клопотання потерпілої гр-ки О. та представника потерпілого гр-на Л. — гр-на Д. про перенесення розгляду кримінального провадження щодо гр-на П. задоволенню не підлягає, а неявка потерпілої та представника потерпілого до Суду без поважних причин не перешкоджає касаційному розгляду кримінального провадження стосовно гр-на П.

 

Мотиви Суду

Відповідно до положень пункту 3 частини 1 статті 49 КК України особа, яка вчинила злочин середньої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності, якщо з дня вчинення нею злочину минуло 5 років.

Так, приписами статті 285 КПК України встановлено, що особа звільняється від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених законом України про кримінальну відповідальність.

Водночас особі, яка підозрюється, обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення та щодо якої передбачено можливість звільнення від кримінальної відповідальності в разі здійснення передбачених законом України про кримінальну відповідальність дій, роз’яснюється право на таке звільнення.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 284 КПК України в разі звільнення особи від кримінальної відповідальності суд закриває кримінальне провадження.

Частиною 8 статті 284 КПК України визначено, що закриття кримінального провадження на підставі пункту 1 частини 2 цієї статті не допускається лише у випадку, коли підозрюваний, обвинувачений проти цього заперечує. У цьому разі розгляд кримінального провадження продовжується в загальному порядку.

За правилами частини 3 статті 288 КПК України суд своєю ухвалою закриває кримінальне провадження та звільняє обвинуваченого від кримінальної відповідальності в разі встановлення підстав, передбачених законом України про кримінальну відповідальність.

Отже, наявність цих умов є правовою підставою для прийняття судом рішення про звільнення підозрюваного, обвинуваченого від кримінальної відповідальності.

З огляду на зазначені норми КПК України доводи касаційної скарги про те, що звільнення від кримінальної відповідальності не належить до повноважень суду апеляційної інстанції, є безпідставними.

Як видно з матеріалів провадження, прокурор звернувся до місцевого суду з клопотанням про звільнення гр-на П. від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності та закриттям кримінального провадження № * від 7 липня 2017 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 162, частиною 1 статті 122 КК України. У клопотанні прокурор зазначав, що гр-н П. раніше не мав судимості, вчинив злочини невеликої та середньої тяжкості, за які передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк до 3 років, та з моменту їх вчинення минули встановлені законом строки, і просив звільнити гр-на П. від кримінальної відповідальності згідно з положеннями статті 49 КК України.

Водночас за встановлених обставин щодо необхідності закриття провадження суд першої інстанції не надав належної оцінки наявним у провадженні та наданим прокурором доказам і в задоволенні клопотання відмовив.

Суд апеляційної інстанції, розглядаючи в судовому засіданні апеляційну скаргу прокурора на рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні клопотання про закриття кримінального провадження щодо гр-на П., встановив, що з моменту вчинення 14 липня 2003 року інкримінованих останньому злочинів невеликої та середньої тяжкості до моменту розгляду місцевим судом кримінального провадження закінчився передбачений законом п’ятирічний строк давності притягнення підозрюваного до кримінальної відповідальності за частиною 1 статті 122 КК України, тобто за злочин, який є більш тяжким, перебіг строків давності притягнення до кримінальної відповідальності не переривався до 2015 року. Тому апеляційний суд дійшов висновку, що кримінальне провадження щодо гр-на П. підлягає закриттю на підставах, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 284 КПК України.

Доводи касаційної скарги про те, що невизнання гр-ном П. своєї вини та заперечення факту вчинення злочинів, передбачених частиною 1 статті 162, частиною 1 статті 122 КК України, позбавляло суд апеляційної інстанції можливості звільнити його від кримінальної відповідальності на підставах, визначених пунктом 3 частини 1 статті 49 КК України, та закрити кримінальне провадження відповідно до пункту 1 частини 2 статті 284 КПК України, є необґрунтованими.

За змістом статей 284–288 КПК України підставами для звільнення особи від кримінальної відповідальності під час розгляду справи в суді є наявність відповідної норми кримінального закону, яка передбачає таке звільнення, клопотання сторони кримінального провадження про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності та згода обвинуваченого на закриття кримінального провадження на цих підставах.

Отже, наявність таких умов є правовою підставою для прийняття судом рішення про звільнення підозрюваного, обвинуваченого від кримінальної відповідальності. Визнання підозрюваним, обвинуваченим своєї вини у вчиненні кримінального правопорушення як обов’язкової умови такого звільнення кримінальним процесуальним законом не передбачено.

Відповідно до положень статті 63 Конституції України та статті 18 КПК України жодну особу не може бути примушено визнати свою вину у вчиненні кримінального правопорушення або давати пояснення чи показання, які можуть стати підставою для її підозри або обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення.

З огляду на ці положення закону визнання винуватості є правом, а не обов’язком підозрюваного, обвинуваченого, а отже, невизнання вказаними особами своєї вини у вчиненні кримінального правопорушення за наявності їхньої згоди на звільнення від кримінальної відповідальності не може бути перешкодою в реалізації ними свого права на таке звільнення та правовою підставою для відмови судом у задоволенні заявленого клопотання. Передбачений законом інститут звільнення підозрюваного, обвинуваченого від кримінальної відповідальності, не пов’язує такого звільнення з визнанням ними своєї вини у вчиненні злочину.

Таким чином, невизнання підозрюваним, обвинуваченим вини у вчиненні кримінального правопорушення за наявності їхньої згоди на звільнення від кримінальної відповідальності у передбачених законом випадках, за умови роз’яснення їм судом суті підозри чи обвинувачення, підстав звільнення від кримінальної відповідальності та права заперечувати проти закриття кримінального провадження не є правовою підставою для відмови в задоволенні клопотання сторони кримінального провадження про таке звільнення.

Суд апеляційної інстанції, установивши, що підозрюваний гр-н П. підтримував у суді першої інстанції клопотання прокурора та просив звільнити його від кримінальної відповідальності, обґрунтовано зазначив, що невизнання вини гр-ном П. у вчиненні інкримінованих кримінальних правопорушень за наявності його згоди на звільнення від кримінальної відповідальності не є правовою підставою для відмови в задоволенні клопотання про таке звільнення.

Твердження потерпілої та законного представника потерпілого про те, що підозрюваний неодноразово притягувався до кримінальної відповідальності за вчинення інших злочинів, зокрема і під час перебігу строку давності, були предметом перевірки суду апеляційної інстанції, який встановив, що згідно з даними довідки про судимості гр-на П. підозрюваний інших злочинів протягом 5 років із дня вчинення інкримінованих йому злочинів не вчиняв.

Даних про те, що в зазначений п’ятирічний строк гр-н П. ухилявся від слідства, матеріали цього кримінального провадження не містять.

За таких обставин доводи щодо можливого ухиляння від слідства чи суду гр-ном П. за межами вказаного п’ятирічного терміну не спростовують висновків суду апеляційної інстанції щодо наявності підстав для звільнення від кримінальної відповідальності.

Крім того, з приводу аргументів скаржників про ухиляння гр-на П. від слідства і суду Суд зазначає таке.

Під ухилянням від слідства або суду варто розуміти будь-які умисні дії, вчинені певною особою з метою уникнути кримінальної відповідальності за скоєний злочин, що змушує правоохоронні органи вживати заходів, спрямованих на розшук і затримання правопорушника (постанова Верховного Суду України від 19 березня 2015 року у справі № 5-1кс15).

Під час з’ясування, які дії особи мають визнаватись юридично значущим (а не просто фактичним) ухилянням від слідства або суду, треба враховувати, крім усього іншого, кримінально-процесуальний статус особи, що вчинила злочин. Це має бути особа, яку в установленому порядку визнано підозрюваним або обвинуваченим та яка зобов’язана з’являтися до правозастосовних органів за викликом, перебувати в межах їх досяжності. Зазначена особа усвідомлює, що в неї вже виник юридичний обов’язок постати перед слідством або судом, однак вона ухиляється від виконання такого обов’язку.

Відповідно до частини 1 статті 281 КПК України, якщо під час досудового розслідування місце перебування підозрюваного не відоме або особа перебуває за межами України та не з’являється без поважних причин на виклик слідчого, прокурора за умови належного повідомлення про такий виклик, то слідчий, прокурор оголошує його розшук.

Ця підстава для оголошення розшуку під час досудового розслідування (місце перебування підозрюваного не відоме) може мати місце як у випадку, коли підозрюваний ухиляється від слідства, так і коли не встановлено його місце перебування з інших причин.

Саме тому зупинення досудового розслідування у зв’язку з розшуком підозрюваного саме собою ще не може свідчити про ухиляння останнього від слідства.

Для застосування положень частини 2 статті 49 КК України обов’язково має бути підтверджено факт ухиляння підозрюваного від слідства.

Водночас, як зазначив суд апеляційної інстанції, будь-яких даних, які би свідчили про ухиляння обвинуваченого гр-на П. від слідства чи суду, не встановлено.

Крім того, частина 2 статті 49 КК України встановлює також окремий недиференційований п’ятнадцятирічний строк давності, перебіг якого не зупиняється внаслідок ухиляння особи від досудового слідства або суду. Цей строк не виключає можливості застосування строків давності, визначених частиною 1 цієї статті, оскільки передбачений частиною 2 статті 49 КК України недиференційований строк давності застосовується в тих випадках, коли з часу вчинення злочину минуло 15 років, але строк давності, передбачений частиною 1 цієї статті для злочину відповідної тяжкості, ще не минув унаслідок його зупинення. І навпаки: коли строк давності, передбачений частиною 1 статті 49 КК України (навіть якщо він зупинявся на певний час із підстав, указаних у частині 2 цієї статті), спливає до закінчення недиференційованого п’ятнадцятирічного строку, то застосуванню підлягає перший. У цьому кримінальному провадженні з моменту вчинення
гр-ном П. інкримінованих йому злочинів сплив і п’ятнадцятирічний строк, про що прокурор заявляв у своєму клопотанні до місцевого суду.

Були предметом дослідження суду апеляційної інстанції також доводи потерпілої та представника потерпілого про існування інших кримінальних проваджень щодо гр-на П. за аналогічними обвинуваченнями. Так, апеляційний суд установив, що це провадження за подіями від 14 вересня 2003 року неодноразово перебувало на розгляді в судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій. Востаннє постановою Київського районного суду м. Полтави від 20 червня 2017 року обвинувальний висновок щодо гр-на П. було повернуто прокурору для усунення виявлених порушень.

Згідно з пунктом 12 Перехідних положень КПК України 2012 року розслідування кримінальних справ, передбачених пунктом 11 цього розділу, в разі повернення їх судом прокурору проводиться в порядку, встановленому цим Кодексом.

Тому кримінальну справу № ****, повернуту прокурору для усунення недоліків, було внесено до ЄРДР під № * 7 липня 2017 року. Тож аналогічні й інші провадження щодо гр-на П. в органах досудового розслідування та в судах відсутні, що і було враховано судом апеляційної інстанції під час прийняття ухвали.

Після повернення кримінальної справи прокурору її розслідування було продовжено в порядку, передбаченому КПК України 2012 року, відповідно до якого статті, за якими гр-ну П. інкриміновано кримінальні правопорушення, було віднесено до приватного обвинувачення. Оскільки потерпіла від обвинувачення щодо гр-на П. не відмовлялась, а продовжувала наполягати на притягненні його до кримінальної відповідальності, що, зокрема, видно зі змісту доводів касаційної скарги, то таке її волевиявлення є достатньою підставою для здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення.

Наведене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 3 липня 2019 року (справа № 288/1158/16-к, провадження № 13-28кс19), згідно з яким, якщо потерпілий не подавав заяву про злочин, але до початку чи під час досудового розслідування та/або судового провадження за злочином публічного обвинувачення беззастережно висловлювався про необхідність застосування щодо винного кримінально-правових заходів примусу, відповідне волевиявлення, зафіксоване в процесуальних документах, є достатньою підставою для здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення. Тому доводи в касаційній скарзі в цій частині Суд вважає необґрунтованими.

Доводи касаційної скарги про те, що гр-на П. двічі звільнено від кримінальної відповідальності за одні й ті самі події, не було підтверджено. Як видно з наявних матеріалів, потерпілий гр-н Д. подавав скаргу приватного обвинувачення про притягнення до відповідальності гр-на П. за заподіяння йому легких тілесних ушкоджень 14 липня 2003 року. Постановою Київського районного суду м. Полтави від 29 вересня 2006 року, залишеною в силі ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 17 квітня 2009 року, гр-на П. було звільнено від кримінальної відповідальності із закриттям провадження у справі за вчинення ним правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 125 КК України у зв’язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності.

Наведене свідчить, що гр-на П. було звільнено від кримінальної відповідальності у справі приватного обвинувачення за скаргою потерпілого гр-на Д., тоді як у цьому кримінальному провадженні гр-н П. підозрювався у вчиненні правопорушень, передбачених частиною 1 статті 162, частиною 1 статті 122 КК України, де потерпілими визнано гр-ку О. та гр-на Л.

З рішення апеляційного суду випливає, що кримінальне провадження щодо гр-на П. було закрито на підставі пункту 1 частини 2 статті 284 КПК України у зв’язку із звільненням його від кримінальної відповідальності, а не на підставі пункту 7 частини 1 статті 284 КПК України, який передбачає закриття кримінального провадження в разі, коли потерпілий (а у випадках, визначених цим Кодексом, його представник) відмовився від обвинувачення в кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення. У цьому разі думка потерпілих з’ясовується, однак для закриття кримінального провадження у зв’язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності відмова потерпілих від обвинувачення не є визначальною.

Безпідставними є і доводи касаційної скарги щодо невиконання судом першої інстанції вимог суду касаційної інстанції, викладених в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 квітня 2017 року, а також щодо незаконності рішення судді про повернення справи прокурору. Так, відповідно до зазначеної ухвали було скасовано рішення суду першої інстанції через порушення права гр-на П. на захист, оскільки йому не було надано часу для підготовки до судових дебатів. Після повернення кримінальної справи до місцевого суду суддя під час попереднього розгляду справи за клопотанням обвинуваченого і його захисника на підставі пункту 3 частини 1 статті 237 КПК України 1960 року повернула кримінальну справу прокурору. За вказаних обставин доводи касаційної скарги щодо незаконності такого рішення, зокрема й у зв’язку з тим, що його прийняла суддя, яка не мала права брати участь у справі, не є предметом перегляду касаційної інстанції в межах цієї касаційної скарги потерпілої та законного представника потерпілого і на законність оскарженого ними рішення апеляційної інстанції в такому випадку не впливає.

Отже, з ухвали видно, що суд апеляційної інстанції належним чином мотивував своє рішення, навівши відповідні доводи на його підтвердження. Ухвала суду апеляційної інстанції узгоджується з вимогами статті 419 КПК України.

Крім цього, Суд звертає увагу, що звільнення від кримінальної відповідальності за статтею 49 КК України (сплив строків давності) є безумовним і здійснюється судом незалежно від факту примирення з потерпілим, відшкодування обвинуваченим шкоди потерпілому, щирого каяття тощо. Закриття кримінального провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 284 КПК України, тобто з нереабілітуючих підстав, не виключало можливості цивільно-правової відповідальності особи за шкоду, заподіяну нею, і не позбавляло потерпілих права звернутися до суду в порядку цивільного судочинства.

Таким чином, враховуючи зазначене, порушення прокурором вимог пункту 5 частини 1 статті 287 КПК України (хоча в клопотанні прокурора вказано про відшкодування гр-ном П. заподіяної моральної та матеріальної шкоди в сумі 10 975 грн), на які є посилання в касаційній скарзі, не є істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону, які вплинули чи могли вплинути на законність зазначеного рішення.

Згідно з пунктом 7 частини 1  КПК України потерпілий або його законний представник чи представник має право подати касаційну скаргу в частині, що стосується інтересів потерпілого, але в межах вимог, заявлених у суді першої інстанції. За таких обставин доводи скаржників щодо несплати підозрюваним судових витрат за проведення експертизи та стосовно невчасного повідомлення гр-ну П. про підозру не спростовують висновків суду, оскільки потерпіла і законний представник потерпілого не вказали, яким чином ці факти стосуються їхніх інтересів та порушують їхні права.

Враховуючи положення статті 425 КПК України, розгляд зазначених доводів не є компетенцію касаційної інстанції саме в межах розгляду касаційної скарги потерпілої та представника потерпілого. Крім цього, Суд бере до уваги, що навіть у разі посилання на зазначені доводи скаржники продовжують наполягати на притягненні гр-на П. до кримінальної відповідальності.

Доводи касаційної скарги про упередженість колегії суддів апеляційної інстанції під час винесення ухвали щодо гр-на П. та безпідставну відмову в задоволенні клопотання потерпілої про відвід колегії суддів також суперечать матеріалам провадження.

Так, ухвалою Полтавського апеляційного суду від 21 листопада 2019 року заяву потерпілої гр-ки О. про відвід судді Р. та заяву цього самого судді про самовідвід задоволено, а в задоволенні її заяви про відвід суддів Г. та Е. відмовлено. Водночас апеляційний суд вказав, що зазначені судді вирішували питання про заміну члена колегії К. у зв’язку з його відпусткою та про самовідвід судді Р., що не є підставою для їх відводу.

Посилання скаржників на те, що прокурор М. не мав права брати участь як сторона обвинувачення в суді апеляційної інстанції, оскільки брав участь у розгляді провадження в суді першої інстанції та подав апеляційну скаргу і є зацікавленою стороною, не ґрунтуються на вимогах закону.

Згідно з частиною 2 статті 77 КПК України попередня участь прокурора в цьому самому кримінальному провадженні в судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій не є підставою для його відводу, а за пунктом 20 частини 2 статті 36 КПК України прокурор має право оскаржувати судові рішення в порядку, встановленому цим Кодексом.

Що стосується доводів касаційної скарги про неодноразову зміну прокурорів під час розгляду провадження, несвоєчасне надання захисником документів на підтвердження повноважень, які згодом були надані, одночасне посилання в ухвалі апеляційного суду про винесення нової ухвали і закриття кримінального провадження, то скаржники не зазначили, яким чином за встановлених апеляційним судом обставин такі порушення вплинули чи могли вплинути на законність та обґрунтованість прийнятого судового рішення.

А отже, належних доказів на підтвердження існування таких порушень вимог кримінального процесуального закону, які би перешкодили чи могли перешкодити ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення, потерпіла і представник потерпілого суду касаційної інстанції не надали.

Ураховуючи зазначене, Суд дійшов висновку про те, що відсутні обґрунтовані підстави для задоволення вимог касаційної скарги.

Керуючись статтями 369, 419, 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, Суд ухвалив:

— ухвалу Полтавського апеляційного суду від 24 лютого 2020 року щодо гр-на П. залишити без зміни, а касаційну скаргу потерпілої гр-ки О., представника потерпілого гр-на Д. — гр-на Л. — без задоволення.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту оголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

 

(Постанова Верховного Суду від 29 липня 2021 року. Справа № 552/5595/18. Головуючий — Макаровець А.М. Судді — Король В.В., Огурецький В.П.)

Поділитися

Підписуйтесь на «Юридичну практику» в Facebook, Telegram, Linkedin та YouTube.

tg-10
4_TaxForce600_90
covid
На-сайт_балы_600х90
На-сайт1_600x90
top50_2020_600x90
ULF_0002
Vacancies_600x90_ua

Інші новини

PRAVO.UA