Записи, що містяться у Державному реєстрі прав, повинні відповідати відомостям, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії. У разі їх невідповідності пріоритет мають відомості, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії

Верховний Суд у складі суддів об’єднаної палати Касаційного господарського суду, розглянувши 24 січня 2020 року у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу акціонерного товариства «Д» на рішення Господарського суду м. Києва від 27 лютого 2019 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 15 липня 2019 року за позовом акціонерного товариства «Д» до товариства з обмеженою відповідальністю «С», треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: 1) приватне акціонерне товариство «У», 2) публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «А», 3) товариство з обмеженою відповідальністю «Б», — про звернення стягнення на предмет іпотеки, встановив таке.

1. Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2018 року ПАТ «Д» звернулось до Господарського суду м. Києва з позовом до ТОВ «С» про звернення стягнення на нерухоме майно, розташоване за адресою *, що є предметом іпотеки за іпотечним договором № ** від 27 січня 2010 року, укладеним між ПАТ «Д» та ПАТ «Комерційний банк «А», посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Г. 27 січня 2010 року та зареєстрованим у реєстрі за № ***, належить на праві власності ТОВ «С», а саме: двокімнатну квартиру № 1, загальною площею 194,20 м², житловою площею 110,70 м²; двокімнатну квартиру № 2, загальною площею 186,50 м², житловою площею 84,80 м², у рахунок погашення наявної станом на 24 січня 2018 року (включно) заборгованості ПрАТ «У» перед позивачем за кредитним договором № **** від 22 листопада 2006 року у розмірі 52 736 944,64 євро та 24 767 022,81 грн. Позивач просив визначити спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження за початковою ціною реалізації, визначеною в ході виконавчого провадження суб’єктом оціночної діяльності відповідно до вимог чинного законодавства України.

Позовні вимоги мотивовані тим, що позичальник за кредитним договором № **** від 22 листопада 2006 року — ВАТ «У» в порушення взятих на себе зобов’язань не погасив заборгованість за кредитним договором, у забезпечення виконання зобов’язань за яким між позивачем та ПАТ «Комерційний банк «А» був укладений іпотечний договір № ** від 27 січня 2010 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Г. 27 січня 2010 року та зареєстрований у реєстрі за № ***. Унаслідок невиконання зобов’язань за кредитним договором № **** від 22 листопада 2006 року позивач як іпотекодержатель набув право на задоволення своїх грошових вимог за кредитним договором за рахунок предмета іпотеки. За твердженням позивача відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна власником предмета іпотеки є ТОВ «С». У зв’язку з переходом права власності на предмет іпотеки до ТОВ «С» останній відповідно до статті 23 Закону України «Про іпотеку» набув статус іпотекодавця і має всі його права та несе всі його обов’язки за іпотечним договором.

2. Короткий виклад обставин справи, встановлених судами попередніх інстанцій

22 листопада 2006 року між ВАТ «Д» (у подальшому — публічне акціонерне товариство «УК», Банк) та ВАТ «У» (у подальшому — приватне акціонерне товариство «У», позичальник, третя особа-1) був укладений кредитний договір № ****, відповідно до умов якого Банк зобов’язався надати Позичальнику невідновлювальну кредитну лінію з лімітом заборгованості в сумі 38 000 000,00 євро з кінцевим терміном погашення до 22 листопада 2011 року та зі сплатою процентів за користування кредитом у порядку та розмірі, передбачених кредитним договором.

У подальшому між сторонами кредитного договору укладались додаткові угоди, якими сторони змінювали окремі умови кредитного договору. Зокрема, додатковою угодою № ***** від 29 липня 2010 року сторони змінили кінцевий термін погашення кредиту та визначили його дату: 5 лютого 2016 року.

Відповідно до умов кредитного договору позичальник взяв на себе зобов’язання погашати кредит, сплачувати проценти за користування кредитом, комісію за управління кредитом, а також інші платежі за кредитним договором (пункти 3.1, 3.2, 3.4, 3.5 статті 3, підпункт 4.1.1 пункту 4.1 статті 4 та пункт 5.1 статті 5 кредитного договору).

Згідно з пунктом 7.2 статті 7 кредитного договору у разі невиконання зобов’язань згідно з підпунктами 3.4.1, 3.5.1 кредитного договору Позичальник сплачує Банку пеню у валюті Кредиту. У разі невиконання зобов’язань згідно з пунктами 4.1, 7.5 кредитного договору Позичальник сплачує Банку пеню у гривнях. Пеня нараховується на суму прострочених платежів із розрахунку фактичної кількості прострочених днів у розмірі, зазначеному у пункті 3.2 кредитного договору.

У пункті 8.1 кредитного договору в редакції додаткової угоди № ****** від 12 жовтня 2012 року сторони визначили, що цей договір набуває чинності з дати його підписання повноважними представниками Позичальника та Банку, проте кредит надається після виконання позичальником пункту 3.9.1 цього договору. Цей договір залишається чинним до дати повного виконання сторонами зобов’язань за цим договором.

У забезпечення виконання зобов’язань позичальника за кредитним договором № **** від 22 листопада 2006 року між ПАТ «Д» та ВАТ «Комерційний банк «А» був укладений іпотечний договір № ** від 27 січня 2010 року (іпотечний договір), посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Г. 27 січня 2010 року та зареєстрований у реєстрі за № ***.

Відповідно до пункту 1.3 іпотечного договору предметом іпотеки є нерухоме майно Іпотекодавця, що знаходиться за адресою *, а саме:

— двокімнатна квартира № 1, загальною площею 194,20 м², житловою площею 110,70 м²;

— двокімнатна квартира № 2, загальною площею 186,50 м², житловою площею 84,80 м².

Право власності Іпотекодавця на предмет іпотеки підтверджено свідоцтвами про право власності від 27 серпня 2009 року та від 27 серпня 2009 року, виданими Головним управлінням житлового забезпечення м. Києва.

27 січня 2010 року на підставі договору іпотеки в Єдиному державному реєстрі заборон відчуження об’єктів нерухомого майна та у Державному реєстрі іпотек була здійснена реєстрація обтяження: заборони на відчуження спірного нерухомого майна (предмета іпотеки).

Згідно з підпунктом 2.1.4 пункту 2.1 статті 2 іпотечного договору у разі невиконання позичальником умов кредитного договору та/або невиконання іпотекодавцем умов іпотечного договору позивач має право одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами іпотекодавця.

У пункті 1.1 статті 1, підпункті 2.1.5 пункту 2.1 статті 2 іпотечного договору сторони передбачили право Банку за рахунок предмета іпотеки задовольнити в повному обсязі вимоги, що випливають з кредитного договору на момент фактичного задоволення, включаючи проценти, комісії, пеню, неустойку, витрати, пов’язані з пред’явленням вимоги за основним зобов’язанням і зверненням стягнення на предмет іпотеки, та інші платежі.

Згідно з пунктом 7.3 іпотечного договору цей договір набуває чинності з моменту його підписання сторонами, скріплення печатками сторін та нотаріального посвідчення і залишається чинним до повного виконання сторонами своїх зобов’язань за цим договором та/або виконання боржником зобов’язань за кредитним договором.

Обставини виконання сторонами умов кредитного договору були предметом судового дослідження під час розгляду Господарським судом Донецької області справи № 905/1480/15 за позовом ПАТ «УК» до ПрАТ «У» та поручителів: ПАТ «В», ПАТ «А», ПАТ «К», про стягнення заборгованості за кредитним договором. При цьому господарські суди під час розгляду зазначеної справи № 905/1480/15 встановили обставини невиконання позичальником за кредитним договором своїх зобов’язань.

За результатом розгляду справи № 905/1480/15 Господарський суд Донецької області рішенням від 26 листопада 2015 року, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 15 квітня 2016 року та постановою Вищого господарського суду України від 26 липня 2016 року, частково задовольнив позовні вимоги ПАТ «Д» за первісним позовом. Стягнув з ПрАТ «У» 38 000 000,00 євро заборгованості за кредитом, 3 187 314,74 євро процентів за користування кредитом, 538 795,68 грн комісії за управління кредитною лінією, 86 994,28 грн пені за прострочення за комісією, 17 331,65 євро три відсотки річних у зв’язку з несвоєчасною сплатою процентів кредиту, 4 910,56 грн три відсотки річних у зв’язку з несвоєчасною сплатою комісії та 72 381,59 грн витрат зі сплати судового збору.

Отже факти, встановлені судом у рішенні у справі № 905/1480/15 щодо кредитних правовідносин за участю ПАТ «УК» та ПрАТ «У», зокрема обставини про наявність невиконаних зобов’язань, є в силу вимог статті 75 Господарського процесуального кодексу (ГПК) України преюдиційними для цієї справи (№ 910/10987/18) та не потребують повторного доведення, про що правильно зазначили суди попередніх інстанцій.

Крім того, Господарський суд Донецької області ухвалою Господарського суду Донецької області від 25 січня 2018 року відкрив провадження у справі № 905/3071/17 про банкрутство ПрАТ «У».

Господарський суд Донецької області ухвалою Господарського суду Донецької області від 30 травня 2018 року у справі № 905/3071/17 за результатами попереднього засідання затвердив реєстр вимог кредиторів ПрАТ «У», до якого включив вимоги 41-го кредитора. Згідно з пунктом 43 частини 1 резолютивної частини зазначеної ухвали кредиторські вимоги ПАТ «Д» були визнані частково у сумі 1 728 095 716,38 грн такими, що підлягають включенню до реєстру вимог кредиторів, як такі, що забезпечені заставою (іпотекою) майна боржника.

Східний апеляційний господарський суд постановою від 28 січня 2019 року у справі № 905/3071/17 змінив пункт 43 частини 1 резолютивної частини ухвали Господарського суду Донецької області від 30 травня 2018 року та виклав його в іншій редакції, за змістом якої кредиторські вимоги ПАТ «Д» були визнані частково на загальну суму 1 761 536 276,67 грн і такими, що забезпечені заставою (іпотекою) майна боржника.

Господарський суд Донецької області постановою від 3 липня 2018 року у справі № 905/3071/17, залишеною без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 17 січня 2019 року та постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19 червня 2019 року, припинив процедуру розпорядження майном боржника ПрАТ «У», визнав боржника — ПрАТ «У» — банкрутом, відкрив ліквідаційну процедуру та призначив ліквідатора банкрута.

Крім того, суди попередніх інстанцій встановили, що виконавча дирекція Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на підставі постанови правління Національного банку України № 545 від 2 вересня 2014 року «Про віднесення публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «А» до категорії неплатоспроможних» прийняла рішення від 2 вересня 2014 року «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «Комерційний банк «А», відповідно до якого з 3 вересня 2014 року запровадила в ПАТ «Комерційний банк «А» тимчасову адміністрацію та призначила уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію.

Відповідно до постанови правління Національного банку України № 838 від 23 грудня 2014 року «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Комерційний банк «А» виконавча дирекція Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийняла рішення № 158 від 24 грудня 2014 року «Про початок процедури ліквідації ПАТ «Комерційний банк «А» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку», згідно з яким була розпочата процедура ліквідації публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «А».

Суди попередніх інстанцій також встановили, що 7 травня 2014 року, тобто до моменту запровадження у ПАТ «Комерційний банк «А» тимчасової адміністрації, між ПАТ «Комерційний банк «А» і ТОВ «Н» (найменування якого в наступному змінено на товариство з обмеженою відповідальністю «М» та в подальшому — на товариство з обмеженою відповідальністю «Б») був укладений попередній договір купівлі–продажу нерухомого майна (попередній договір купівлі–продажу), посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Д. та зареєстрований у реєстрі за № *******.

У попередньому договорі купівлі–продажу його сторони домовилися укласти основні договори купівлі–продажу нерухомого майна, за якими ПАТ «Комерційний банк «А» зобов’язалося передати у власність ТОВ «Н» нерухоме майно, що є предметом іпотечного договору, зокрема: Основний договір № 3 — договір купівлі–продажу квартири № 1, яка розташована за адресою *, що складається з двох кімнат житловою площею 110,70 м², загальною площею 194,20 м², а також інженерні мережі, комунікації та все інше майно, що не може бути відділене без пошкодження від нерухомості (об’єкт № 3); та Основний договір № 4 — договір купівлі–продажу квартири № 2, яка розташована за адресою *, що складається з двох кімнат житловою площею 84,80 м², загальною площею 186,50 м², а також інженерні мережі, комунікації та все інше майно, що не може бути відділене без пошкодження від нерухомості (об’єкт № 4).

У пункті 6.6 попереднього договору сторони погодили, що основні договори укладаються між сторонами та нотаріально посвідчуються після отримання та на підставі письмової згоди ПАТ «Д» на продаж покупцю, зокрема об’єктів, які є предметом іпотечного договору № ** від 27 січня 2010 року.

Господарський суд м. Києва рішенням від 24 грудня 2015 року у справі № 910/21911/14, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 2 червня 2016 року, задовольнив позовні вимоги ТОВ «М» (нове найменування — товариство з обмеженою відповідальністю «Б») до ПАТ «Комерційний банк «А», треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, — АТ «УК», ПАТ «УГ», Національний банк України, ТОВ «С», Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, визнав укладеними та дійсними договори купівлі–продажу нерухомого майна, що є предметом іпотечного договору.

При цьому господарські суди під час розгляду справи № 910/21911/14 встановили, що ПАТ «Д» повідомило ПАТ «Комерційний банк «А» листом № ******** від 21 липня 2014 року про прийняття рішення щодо надання згоди на відчуження нерухомого майна (предмета іпотеки) за ринковою вартістю, але не нижче заставної вартості зазначеного майна, без припинення обтяження даного майна іпотекою та за умови надання Національним банком України згоди на таке відчуження.

10 червня 2016 року ТОВ «М» (нове найменування — товариство з обмеженою відповідальністю «Б») на підставі договорів купівлі–продажу нерухомого майна, визнаних укладеними та дійсними на підставі рішення Господарського суду м. Києва від 24 грудня 2015 року у справі № 910/21911/14, що набуло законної сили після прийняття постанови Київського апеляційного господарського суду від 2 червня 2016 року, здійснило державну реєстрацію права власності на спірне нерухоме майно у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

11 червня 2016 року між ТОВ «М» як Продавцем і ТОВ «С» як Покупцем були укладені договори купівлі–продажу нерухомого майна, посвідчені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Л. та зареєстровані в реєстрі за № *********, № **********, на підставі яких ТОВ «М» передало у власність ТОВ «С» нерухоме майно, що є предметом іпотечного договору: дві квартири, розташовані за адресою *.

11 червня 2016 року державний реєстратор приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Л. здійснила державну реєстрацію прав на нерухоме майно (двокімнатні квартири), що знаходиться за адресою *, індексний номер записів про право власності ********* та ********* за власником такого майна: ТОВ «С», про що свідчать наявні в матеріалах справи довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна № ********* та № ********* від 31 травня 2018 року.

У подальшому Вищий господарський суд України постановою від 3 серпня 2016 року скасував рішення Господарського суду м. Києва від 24 грудня 2015 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 2 червня 2016 року у справі № 910/21911/14, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції.

За результатом нового розгляду справи № 910/21911/14 Господарський суд м. Києва рішенням від 30 вересня 2017 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 24 травня 2017 року, позовні вимоги задовольнив повністю, визнав дійсними та укладеними договори купівлі–продажу нерухомого майна, зокрема майна, яке є предметом іпотеки за іпотечним договором № ** від 27 січня 2010 року, на умовах, зазначених у резолютивній частині рішення. Вищий господарський суд України постановою від 18 жовтня 2017 року скасував рішення Господарського суду м. Києва від 30 березня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 24 травня 2017 року у справі № 910/21911/14, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції.

За результатом нового розгляду справи № 910/21911/14 Господарський суд м. Києва рішенням від 28 листопада 2017 року, залишеним
без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 17 квітня 2018 року, позовні вимоги задовольнив повністю, визнав дійсними та укладеними договори купівлі–продажу нерухомого майна, зокрема майна, яке є предметом іпотеки за іпотечним договором № ** від 27 січня 2010 року, на умовах, зазначених у резолютивній частині рішення.

Верховний Суд постановою від 26 вересня 2018 року у справі № 910/21911/14 залишив без змін постанову Північного апеляційного господарського суду від 17 квітня 2018 року та рішення Господарського суду м. Києва від 28 листопада 2017 року.

У серпні 2018 року ПАТ «Д» звернулось до Господарського суду м. Києва з позовом до ТОВ «С» про звернення стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором № ** від 27 січня 2010 року, укладеним між ПАТ «Д» та ПАТ «Комерційний банк «А», шляхом продажу майна на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження за початковою ціною реалізації, визначеною в ході виконавчого провадження суб’єктом оціночної діяльності відповідно до вимог чинного законодавства України.

За твердженням позивача відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна ТОВ «С» є власником предмета іпотеки за іпотечним договором № ** від 27 січня 2010 року та у зв’язку з переходом до нього права власності на предмет іпотеки відповідно до статті 23 Закону України «Про іпотеку» набув статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов’язки за іпотечним договором.

3. Короткий зміст рішення місцевого та постанови апеляційного господарських судів і мотиви їх прийняття

Господарський суд м. Києва рішенням від 27 лютого 2019 року, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 15 липня 2019 року, відмовив у задоволенні позовних вимог повністю.

Судові рішення мотивовані тим, що відповідач у справі — ТОВ «С» — не має статусу іпотекодавця, оскільки на момент прийняття місцевим господарським судом рішення у цій справі в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно був відновлений запис про те, що власником спірного майна (предмета іпотеки) є ПАТ «Комерційний банк «А», що свідчить про відсутність у Державному реєстрі відомостей щодо наявності у ТОВ «С» права власності на спірне нерухоме майно. При цьому суди попередніх інстанцій встановили, що позивач не заявляв у суді клопотань про заміну ТОВ «С» належним відповідачем, з огляду на що відповідно до статті 48 ГПК України господарський суд за відсутності відповідного клопотання не наділений правом здійснити заміну відповідача. Крім того, місцевий господарський суд відмовив у задоволенні клопотання позивача про залучення ТОВ «Б» як співвідповідача, оскільки воно подане з порушенням статті 47 ГПК України.

4. Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі позивач АТ «Д» просить рішення Господарського суду м. Києва від 27 лютого 2019 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 15 липня 2019 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

5. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В обґрунтування вимог касаційної скарги скаржник посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, зокрема статей 330, 387, 388 Цивільного кодексу (ЦК) України, статті 23 Закону України «Про іпотеку», статті 12 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та статей 41, 48, 50, 86, 136, 137, 177, 194, 236, 277 ГПК України. За твердженням скаржника, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що відповідач — ТОВ «С» — не є власником спірного майна (предмета іпотеки), оскільки:

— не застосували до спірних правовідносин положення статей 330, 387 та 388 ЦК України та не врахували, що відповідно до наведених норм закону відповідач у справі є добросовісним набувачем спірного майна та набув право власності на нього, оскільки придбав спірне майно на підставі оплатних договорів, та відсутні обставини, визначені в частині 1 статті 387 та статті 388 ЦК України, з якими законодавець пов’язує право власника витребувати майно від добросовісного набувача;

— залишили поза увагою висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 26 вересня 2018 року у справі № 910/21911/14, про те, що право власності на спірне нерухоме майно перейшло від ПАТ «Комерційний банк «А» до ТОВ «Н», яке в подальшому було перейменовано на ТОВ «М», а згодом — на ТОВ «Б», за згодою позивача ще до моменту віднесення ПАТ «Комерційний банк «А» до категорії неплатоспроможних (2 вересня 2014 року) та до запровадження в банку тимчасової адміністрації (3 вересня 2014 року), підставою для переходу права власності є попередній договір від 7 травня 2014 року, стороною якого є ПАТ «Комерційний банк «А», яке уклало зазначений договір з власної волі;

— не застосували положення статті 12 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» щодо пріоритету відомостей, які містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії, та не врахували, що записи, які містяться в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, на які суди попередніх інстанцій послались в обґрунтування своїх висновків, не відповідають відомостям, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії;

— не надали оцінку наявним у матеріалах справи інформаційним довідкам з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна щодо об’єкта нерухомого майна від 21 лютого 2019 року щодо відомостей про те, що підставою для припинення права власності ТОВ «М» на спірне майно в Реєстрі є договори купівлі–продажу, укладені 11 червня 2016 року між ТОВ «М» (продавець) і ТОВ «С» (покупець);

— порушили норми процесуального права, оскільки неправомірно відхилили клопотання позивача про залучення до участі у справі ТОВ «Б» як співвідповідача, про повернення до стадії підготовчого провадження та про вжиття заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на предмет іпотеки.

Також скаржник зазначає, що суд апеляційної інстанції залишив поза увагою обставини того, що після прийняття місцевим господарським судом рішення у цій справі та станом на момент розгляду справи в суді апеляційної інстанції, право власності на спірне майно (предмет іпотеки) знову було перереєстроване, а саме: 4 березня 2019 року до реєстру були внесені записи, відповідно до яких право власності на предмет іпотеки зареєстроване за ТОВ «Б».

6. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу відповідач просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення Господарського суду м. Києва від 27 лютого 2019 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 15 липня 2019 року залишити без змін, посилаючись на те, що оскаржувані заявником касаційної скарги рішення та постанова судів попередніх інстанцій є такими, що повністю відповідають закону та фактичним обставинам справи, а доводи касаційної скарги є необґрунтованими. Відповідач, зокрема, зазначає, що суди дійшли правильного висновку про те, що відповідач не є власником майна, на яке позивач просить звернути стягнення, та не набув статусу іпотекодавця, оскільки набув спірне майно від особи, яка не мала права на відчуження спірного майна з огляду на те, що набула права власності на майно за судовим рішенням, яке було скасоване, спірне майно (предмет іпотеки) вибуло з володіння АТ «Комерційний банк «А» не з його волі — на підставі судового рішення про визнання дійсними договорів купівлі–продажу, яке в подальшому було скасоване. Також за твердженням відповідача суди дійшли правильного висновку про те, що власником майна є ПАТ «Комерційний банк «А», та зазначає, що ці обставини були встановлені господарськими судами першої та апеляційної інстанцій у рішенні та постанові у справі № 910/21911/14 та були відомі позивачу, який був учасником зазначеної справи.

Треті особи відзиви на касаційну скаргу не надали.

19 грудня 2019 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від ТОВ «Б» надійшли пояснення у справі, до якого товариство додало науково–правовий експертний висновок № **** від 15 листопада 2019 року щодо припинення іпотеки як правового наслідку переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця (продавця), що перебуває у процедурі ліквідації, до третьої особи (покупця) за договором купівлі–продажу, наданий віце–президентом Національної академії правових наук України — керівником Київського регіонального центру, академіком Національної академії правових наук України, доктором юридичних наук, професором, заслуженим діячем науки і техніки України Кузнєцовою Н.С. Відповідно до зазначеного висновку перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця (продавця), що перебуває у процедурі ліквідації, до третьої особи (покупця) за договором купівлі–продажу є підставою припинення іпотеки на підставі абзацу 3 частини 1 статті 17 Закону України «Про іпотеку».

20 грудня 2019 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від позивача АТ «Д» надійшла заява про виклик у судове засідання віце–президента Національної академії правових наук України — керівника Київського регіонального центру Кузнєцової Н.С. для надання пояснення щодо наданих нею висновків, викладених у науково–правовому експертному висновку № **** від 15 листопада 2019 року.

Відповідно до частини 5 статті 98 ГПК України суд має право за заявою учасників справи або з власної ініціативи викликати експерта для надання усних пояснень щодо його висновку.

Згідно зі статтею 109 ГПК України висновок експерта у галузі права не є доказом, має допоміжний (консультативний) характер і не є обов’язковим для суду. Суд може посилатися в рішенні на висновок експерта у галузі права як на джерело відомостей, які в ньому містяться, та має зробити самостійні висновки щодо відповідних питань.

Розглянувши зазначену заяву позивача про виклик у судове засіданні експерта для надання пояснень щодо наданого нею науково–правового експертного висновку, Верховний Суд не вбачає підстав для задоволення цієї заяви, оскільки виклик експерта за заявою учасників справи є правом, а не обов’язком суду та Верховний Суд не вбачає необхідності отримання додаткових пояснень експерта щодо висновків, які вже були ним викладені у науково–правовому експертному висновку № **** від 15 листопада 2019 року, що фактично є висновком експерта у галузі права та який у розумінні наведених норм процесуального права не є обов’язковим для суду. З огляду на викладене Верховний Суд у складі суддів об’єднаної палати Касаційного господарського суду відхиляє заяву АТ «Д» про виклик у судове засідання віце–президента Національної академії правових наук України — керівника Київського регіонального центру Кузнєцової Н.С. для надання пояснення щодо наданих нею висновків, викладених у науково–правовому експертному висновку № 004/Л/2019 від 15 листопада 2019 року.

7. Позиція Верховного Суду

Оцінка аргументів учасників справи і висновків місцевого господарського суду та суду апеляційної інстанції

Верховний Суд у складі колегії суддів об’єднаної палати Касаційного господарського суду, здійснивши розгляд касаційної скарги, обговоривши доводи, наведені скаржником у касаційній скарзі, та доводи відповідача у відзиві на касаційну скаргу, перевіривши матеріали справи, юридичну оцінку обставин справи, надану господарськими судами попередніх інстанцій та повноту їх встановлення, з’ясувавши правову природу спірних правовідносин, дослідивши правові норми, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, правильність застосування судами норм матеріального та дотримання норм процесуального права, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Позовні вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки у цій справі заявлені позивачем (іпотекодержателем) до ТОВ «С», який за твердженням позивача є власником спірного майна у зв’язку з переходом до нього права власності на предмет іпотеки та який відповідно до статті 23 Закону України «Про іпотеку» набув статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов’язки за іпотечним договором.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 23 Закону України «Про іпотеку», в якій визначені наслідки переходу права власності на предмет іпотеки до третьої особи, у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права та несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Отже, статус іпотекодавця набуває лише особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки.

За висновком судів попередніх інстанцій відповідач у справі ТОВ «С» не набув статусу іпотекодавця, оскільки на момент прийняття місцевим господарським судом рішення у цій справі в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відсутні відомості щодо наявності у ТОВ «С» права власності на спірне нерухоме майно. При цьому суди виходили з того, що державна реєстрація припинення права власності ТОВ «С» на спірне нерухоме майно була проведена 19 лютого 2019 року. Підставою припинення права власності була постанова Вищого господарського суду України від 3 серпня 2016 року у справі № 910/21911/14. Одночасно з внесенням запису про припинення права власності ТОВ «С» на спірне нерухоме майно 19 лютого 2019 року до Реєстру були внесені записи про право власності на це майно за ПАТ «Комерційний банк «А».

Однак Верховний Суд вважає ці висновки господарських судів попередніх інстанцій передчасними і такими, що зроблені з неправильним застосуванням до спірних правовідносин норм матеріального права та порушенням норм процесуального права з огляду на таке.

Відповідно до частини 1 статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Пункт 1 частини 1 статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначає, що державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об’єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації, чи його дубліката.

Згідно зі статтею 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (державна реєстрація прав) — це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

За змістом наведеної норми державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.

Подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17, а також у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27 лютого 2018 року у справі № 925/1121/17, від 17 квітня 2019 року у справі № 916/675/15.

Як встановили суди попередніх інстанцій відповідно до відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 11 червня 2016 року була здійснена державна реєстрація права власності на спірне майно за ТОВ «С», підставами для внесення до реєстру відповідного запису про ТОВ «С» як власника спірного майна були договори купівлі–продажу № ********* та № ********** від 11 червня 2016 року, посвідчені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Л., укладені між ТОВ «М» як продавцем і ТОВ «С» як покупцем.

19 лютого 2019 року була проведена державна реєстрація припинення права власності ТОВ «С» на спірне нерухоме майно, підставою припинення права власності була визначена постанова Вищого господарського суду України від 3 серпня 2016 року у справі № 910/21911/14.

Відповідно до частини 2 статті 12 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній станом на дату проведення державної реєстрації припинення права власності ТОВ «С») записи, що містяться у Державному реєстрі прав, повинні відповідати відомостям, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії. У разі їх невідповідності пріоритет мають відомості, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії.

Наведеною нормою законодавець врегулював правову ситуацію, коли відомості, що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, не відповідають наявним чинним та нескасованим правовстановлюючим документам, на підставі яких проведені реєстраційні дії та які мають пріоритет над записами, що містяться у Державному реєстрі.

Правові висновки щодо статусу відомостей у Державному реєстрі речових прав на нерухоме та необхідності застосування частини 2 статті 12 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у вирішенні питань, пов’язаних з правом власності на майно, викладені в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20 лютого 2018 року у справі № 917/553/17, від 3 квітня 2018 року у справі № 922/1645/18.

Однак суди попередніх інстанцій не застосували до спірних правовідносин положення зазначеної норми, не врахували, що реєстрація права власності в Державному реєстрі за ТОВ «С» була проведена саме на підставі договорів купівлі–продажу спірного майна від 11 червня 2016 року. Висновок судів попередніх інстанцій про припинення права власності відповідача на спірне майно ґрунтується лише на відомостях про припинення права власності, що містяться у Державному реєстрі, та є передчасним.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

У наведеній нормі закріплена презумпція правомірності правочину, яка означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов’язки, доки ця презумпція не буде спростована. Презумпція може бути спростована у двох випадках: якщо правочини за своїм змістом, формою чи іншими елементами в імперативній формі визнаються недійсними законом з моменту їх вчинення (нікчемні правочини) або недійсність яких встановлюється судом на вимогу заінтересованої особи у встановлених законом випадках (оспорювані правочини).

Згідно з частиною 2 статті 328 ЦК України (у редакції, чинній станом на момент укладення договорів купівлі–продажу між ТОВ «М» і ТОВ «С») право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Однак обставини правомірності правочинів (договорів купівлі–продажу, укладених між ТОВ «М» і ТОВ «С» від 11 червня 2016 року), які були підставою набуття відповідачем права власності на спірне майно та підставою внесення до Державного реєстру запису про право власності на спірне майно, залишились поза увагою судів попередніх інстанцій. Суди не з’ясували з достовірністю обставини того, чи створили ці правочини правові наслідки для їх сторін, чи набув відповідач право власності на спірне майно за цими правочинами, чи були такі правочини оспорені та визнані недійсними в судовому порядку.

Крім того, Верховний Суд зазначає, що Господарський суд м. Києва за результатом нового розгляду справи № 910/21911/14 ухвалив рішення від 28 листопада 2017 року, залишене без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 17 квітня 2018 року та постановою Верховного Суду від 26 вересня 2018 року, яким задовольнив позовні вимоги повністю та визнав дійсними та укладеними між ПАТ «Комерційний банк «А» як продавцем та ТОВ «Б» як покупцем договори купівлі–продажу нерухомого майна, зокрема майна, яке є предметом іпотеки за іпотечним договором № ** від 27 січня 2010 року.

Відповідно до частини 4 статті 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Однак суди попередніх інстанцій безпідставно не взяли до уваги ухвалені за результатом нового розгляду справи № 910/21911/14 судові рішення, зокрема постанову Верховного Суду від 26 вересня 2019 року у зазначеній справі (№ 910/21911/14), не надали належну оцінку цим судовим рішенням на предмет преюдиційності встановлених у них обставин для цієї справи № 910/10987/18, залишили поза увагою висновки судів щодо моменту укладення між ПАТ «Комерційний банк «А» як продавцем і ТОВ «Н», яке згодом змінило своє найменування на ТОВ «М», а згодом — на ТОВ «Б», як покупцем договорів купівлі–продажу спірного нерухомого майна та висновки щодо набрання цими договорами чинності, не дослідили умови договорів щодо моменту набуття покупцем права власності на спірне майно, яке було предметом цих договорів, відповідно до норм закону щодо моменту набуття права власності за договором та не з’ясували з достовірністю та з урахуванням судових рішень у справі № 910/21911/14, чи набув (та з якого моменту) покупець за цими договорами спірне майно у власність.

Суди попередніх інстанцій залишили поза увагою те, що Верховний Суд у постанові від 26 вересня 2018 року у справі № 910/21911/14 залишив без змін рішення та постанову судів попередніх інстанцій, однак з підстав, викладених Верховним Судом у зазначеній постанові (пункт 68 постанови Верховного Суду від 29 вересня 2018 року у справі № 910/21911/14), не дослідили належно підстав, з яких суд касаційної інстанції залишив без змін оскаржувані судові рішення, не врахували висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 26 вересня 2018 року у справі № 910/21911/14, зокрема про те, що між ПАТ «Комерційний банк «А» як продавцем і ТОВ «Н» як покупцем був укладений не попередній договір купівлі–продажу нерухомого майна від 7 травня 2014 року, а саме договір купівлі–продажу відповідно до статті 655 ЦК України, в якому сторони узгодили істотні умови для зазначеного виду договорів, та який був укладений до віднесення банку до категорії неплатоспроможних і запровадження в банку тимчасової адміністрації (пункти 37, 38, 40, 64 постанови).

З огляду на викладене Верховний Суд у складі колегії суддів об’єднаної палати Касаційного господарського суду зазначає, що суди попередніх інстанцій не застосували до спірних правовідносин вказані норми матеріального права, які підлягають застосуванню, не врахували судові рішення у справі № 910/21911/14, не надали цим рішенням належну правову оцінку, у зв’язку з чим не встановили з достовірністю обставини щодо власника спірного майна, які мають значення для правильного вирішення спору у цій справі, та дійшли передчасного висновку про те, що відповідач у справі не є власником спірного майна та є неналежним відповідачем.

Крім того, відповідно до статті 11 Закону України «Про іпотеку» майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов’язання виключно в межах вартості предмета іпотеки.

Підстави припинення іпотеки визначені у статті 17 Закону України «Про іпотеку», за змістом частини 1 якої іпотека припиняється, зокрема, у разі припинення основного зобов’язання.

Однак суди попередніх інстанцій не з’ясували, чи здійснювало ПАТ «Комерційний банк «А» погашення кредиторських вимог АТ «УК» щодо сплати заборгованості Позичальника за кредитним договором № **** від 22 листопада 2006 року та в якому обсязі.

Передбачені статтею 300 ГПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції не дають суду касаційної інстанції права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів чи відхилені ними, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Встановлення зазначених обставин, оцінка доказів виходить за межі розгляду справи в суді касаційної інстанції та є підставою для скасування рішення місцевого і постанови апеляційного господарських судів з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Разом із цим Верховний Суд у складі суддів об’єднаної палати Касаційного господарського суду зазначає, що Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в постанові від 29 серпня 2019 року у справі № 910/10984/18, висновки в якій стали підставою для передачі справи № 910/10987/18 на розгляд об’єднаної палати Касаційного господарського суду та правовідносини в якій є аналогічними з правовідносинами у цій справі (№ 910/10987/18), задовольнив касаційну скаргу ПАТ «Д», скасував постанову Північного апеляційного господарського суду від 25 квітня 2019 року та рішення Господарського суду м. Києва від 28 лютого 2019 року у справі № 910/10984/18, а справу передав на новий розгляд до Господарського суду м. Києва з підстав передчасності висновків судів першої та апеляційної інстанцій про те, що ТОВ «С» не є власником спірного майна та є неналежним відповідачем у справі з огляду на неповноту з’ясування судами обставин справи.

Отже, ухвалення Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду постанови про скасування судових рішень судів нижчих інстанцій з передачею справи на новий розгляд не означає остаточного вирішення спору у справі.

Верховний Суд у складі суддів об’єднаної палати Касаційного господарського суду зазначає, що колегія суддів Касаційного господарського суду в ухвалі від 30 вересня 2019 року у справі № 910/10987/18 про передачу справи на розгляд об’єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду не вказує, від яких саме правових висновків, викладених колегією суддів Касаційного господарського суду в постанові від 29 серпня 2019 року у справі № 910/10984/18, вважає за необхідне відступити. Наведене в цій ухвалі як підстава для відступу від висновків Верховного Суду правове обґрунтування не стосується та не спростовує мотивів, з яких Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові від 29 серпня 2019 року у справі № 910/10984/18 скасував рішення та постанову судів попередніх інстанцій та направив справу на новий розгляд.

Колегія суддів Касаційного господарського суду в ухвалі від 30 вересня 2019 року про передачу справи № 910/10987/18 на розгляд об’єднаної палати Касаційного господарського суду посилається на те, що Касаційний господарський суд у постанові від 29 серпня 2019 року у справі № 910/10984/18 дійшов висновку про те, що при зміні власника майна іпотека залишається дійсною, а особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця. З огляду на викладене об’єднана палата Касаційного господарського суду зазначає, що зазначене не є висновком Касаційного господарського суду, а є нормою закону, закріпленою у статті 23 Закону України «Про іпотеку».

Касаційний господарський суд в ухвалі від 30 вересня 2019 року у справі № 910/10987/18 про передачу справи на розгляд об’єднаної палати Касаційного господарського суду як на підставу для відходу від висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 29 серпня 2019 року у справі № 910/10984/18, посилається на необхідність застосування до спірних правовідносин положень Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» як спеціального і такого, що має пріоритет перед Законом України «Про іпотеку». У зв’язку з цим Верховний Суд у складі суддів об’єднаної палати Касаційного господарського суду зазначає, що без належного з’ясування судами попередніх інстанцій з достовірністю та в повному обсязі зазначених вище обставин, зокрема щодо власника спірного майна, без вирішення питань про те, чи було ПАТ «Комерційний банк «А» станом на дату запровадження в ньому ліквідаційної процедури власником спірного майна, чи було (та на якій підставі) спірне майно включене до ліквідаційної маси ПАТ «Комерційний банк «А», суд касаційної інстанції вважає неможливим вирішення питання стосовно доцільності застосування до спірних правовідносин Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

8. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частинами 3, 4 статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

З огляду на те, що суди попередніх інстанцій допустили неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, враховуючи межі розгляду справи в суді касаційної інстанції, Верховний Суд у складі колегії суддів об’єднаної палати Касаційного господарського суду дійшов висновку, що рішення Господарського суду м. Києва від 27 лютого 2019 року та постанова Північного апеляційного господарського суду від 15 липня 2019 року підлягають скасуванню, а справа — передачі на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати викладене вище, вжити всі передбачені законом засоби для всебічного, повного і об’єктивного встановлення обставин справи, перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, дати їм належну юридичну оцінку і залежно від встановлених обставин вирішити спір відповідно до норм чинного законодавства, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, з ухваленням законного й обґрунтованого судового рішення.

9. Судові витрати

Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини 1 статті 315 ГПК України у резолютивній частині постанові суду касаційної інстанції повинен бути зазначений новий розподіл судових витрат, понесених у зв’язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, — у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподіл судових витрат, понесених у зв’язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Згідно з частиною 14 статті 129 ГПК України, якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи, що судові рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню, а справа передається на новий розгляд до місцевого господарського суду, розподіл судових витрат у справі, в тому числі й сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги, здійснює господарський суд, який приймає рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 300, 301, 302, 308, 310, 314, 315, 317 ГПК України, Суд постановив:

1. Касаційну скаргу АТ «Д» задовольнити частково.

2. Рішення Господарського суду м. Києва від 27 лютого 2019 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 15 липня 2019 року скасувати.

3. Справу передати на новий розгляд до Господарського суду м. Києва.

4. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

(Постанова Верховного Суду від 24 січня 2020 року. Справа № 910/10987/18. Головуючий — Баранець О.М. Судді — Булгакова І.В., Дроботова Т.Б., Львов Б.Ю., Пільков К.М., Селіваненко В.П., Ткаченко Н.Г., Ткач І.В.)