Олександр САВЧЕНКО

юрист ЮФ Evris, м. Київ

Спеціально для «Судового вісника»

Питання фактичного виконання судових рішень було та залишається одним із найактуальніших питань вітчизняної системи правосуддя протягом багатьох років.

Варто відзначити, що за останні п’ять-шість років показник фактично виконаних судових рішень в Україні поступово поліпшується.

Динаміка позитивна, але…

Так, за офіційними даними щодо показників роботи Державної виконавчої служби за перше півріччя 2018 року, опублікованими на сайті Міністерства юстиції України, за вказаний період кількість виконавчих проваджень, завершених фактичним виконанням, перевищила 425 тисяч виконавчих проваджень. Це становить близько 38 % від усіх завершених виконавчих проваджень.

Таке зростання показників фактично виконаних рішень зумовлене як реформуванням системи виконавчих органів у цілому за багатьма напрямами, так і запровадженням відповідних законодавчих змін, що надають виконавчим органам розширений набір правових інструментів для виконання окремих категорій рішень (наприклад, нещодавні зміни щодо порядку стягнення аліментної заборгованості).

Однак, незважаючи на позитивну динаміку, у значній кількості випадків ухвалені судами рішення різного характеру залишаються фактично невиконаними.

В окремих категоріях справ до неможливості фактичного виконання рішень призводять також певні законодавчі недоліки, зокрема відсутність реальних важелів впливу на боржника або законодавча неузгодженість окремих процедур, що впливають на фактичне виконання рішень.

Традиційно однією з найпроблемніших категорій рішень з точки зору їх фактичного виконання є рішення зобов’язального характеру, тобто рішення, в яких відповідача судом зобов’язано вчинити певні дії або утриматись від вчинення певних дій.

Залежно від суті вимог, види таких дій можуть бути дуже різноманітними. Проте загальною проблемою в цьому випадку є те, що фактичне виконання подібних рішень потребує певної добросовісності від самого боржника, а у виконавчих органів недостатньо реально діючих механізмів впливу на недобросовісного боржника.

Так, попри наявність у Законі України «Про виконавче провадження» (Закон) відповідного розділу VIII, що регламентує виконання рішень зобов’язального характеру, за винятком окремих категорій (рішення про виселення боржника/вселення стягувача, щодо яких статтями 66, 67 Закону передбачено механізми примусового фізичного звільнення займаного приміщення), всі дії, які може вчинити виконавець у разі невиконання боржником рішення зобов’язального характеру, за статтею 63 Закону зводяться до накладення на боржника штрафів (які часто просто ігноруються боржником, оскільки залежно від обставин справи розмір штрафу для боржника може бути незначним за негативними наслідками, порівняно із фактичним виконанням рішення) та внесення до правоохоронних органів відповідного подання при повторному невиконанні (яке на практиці рідко призводить до фактичного притягнення боржника до кримінальної відповідальності).

При цьому на практиці буває й інша ситуація — коли боржник фактично готовий виконати рішення і вчиняє для цього відповідні дії, але сама суть такого рішення унеможливлює його виконання у встановлені чинним законодавством чи рішенням строки. Прикладом є рішення про знесення незаконно споруджених будівель або примусове перепланування приміщень для приведення їх у відповідність до діючих будівельних норм. Очевидно, що з огляду на фактичні характеристики таких приміщень/будівель необхідність залучення до процесу третіх осіб виконання таких рішень у короткі строки є неможливим суто фізично.

Невдале формулювання

Досить поширеною є також ситуація, коли фактичне виконання рішення зобов’язального характеру стає неможливим через невдале формулювання позивачем своїх позовних вимог, не зовсім коректний вибір суб’єкта, який надалі має виконати рішення, а також нюанси формулювання самим судом резолютивної частини рішення.

Часто подібні проблеми виникають тоді, коли суд для відновлення прав позивача зобов’язує внести зміни щодо самого позивача, відповідача, їх майна, певних юридичних фактів до одного з відповідних державних реєстрів. Оскільки електронна форма ведення таких реєстрів передбачає застосування окремих, спеціально розроблених програмних засобів, які застосовують відповідні алгоритми, розроблені з урахуванням певних законодавчих процедур, нерідко такі програмні засоби банально не передбачають технічної можливості внесення певного роду описаних у рішенні суду змін у встановлений таким рішенням спосіб.

Подібна ситуація подекуди виникає у сфері земельних відносин. Інколи суд, не конкретизуючи особливо порядок вчинення таких дій, постановляє змінити межі належних позивачу або відповідачу земельних ділянок (що відповідно вимагає внесення змін до Державного земельного кадастру та відображення на кадастровій карті), не враховуючи при цьому, що така зміна меж однієї земельної ділянки автоматично передбачає і зміну меж сусідніх ділянок, і кожна із зазначених дій передбачає відповідну окрему законодавчо встановлену процедуру з розробкою та поданням відповідних документів та проведенням відповідних розрахунків (з урахуванням яких і працюють відповідні програмні алгоритми). У результаті внесення відповідних змін для фактичного виконання судового рішення виявляється неможливим без зміни відповідних програмних засобів та/або вчинення третіми особами додаткових дій, яких вони формально не зобов’язані вчиняти.

Менш поширеною є також ситуація, коли суд зобов’язує певний державний орган вчинити на користь позивача ті чи інші дії, при цьому внаслідок неврахування окремих законодавчих нюансів суб’єктом вчинення таких дій встановлюється орган або особа, які фактично не мають відповідних повноважень та/або доступу до певних програмних ресурсів, які мають використовуватись для вчинення відповідних дій.

Донедавна окремою категорією спорів, судові рішення в яких майже неможливо було виконати на практиці, були спори про звернення стягнення на частку боржника у статутному капіталі юридичної особи.

Ця неможливість обумовлювалась тим, що незалежно від обраного в суді способу захисту прав, фінальним етапом фактичного виконання рішення про звернення стягнення на частку має бути внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань (ЄДР) відповідних відомостей, про внесення змін до складу учасників юридичної особи (з огляду на зміст статті 10 вказаного Закону лише з моменту внесення таких змін новий учасник мав би можливість фактично реалізовувати будь-які свої права щодо отриманої частки в товаристві). На цьому етапі позивач, на користь якого ухвалене рішення, стикався з відмовою у проведенні державної реєстрації відповідних змін. Ця відмова обґрунтована тим, що для внесення таких змін необхідне було подання серед іншого відповідного протоколу зборів учасників товариства та затвердженого рішенням таких зборів статуту, що з огляду на статус відомостей в ЄДР про учасників товариства могли зробити лише збори у складі вже зареєстрованих у реєстрі учасників.

Вищевказане, очевидно, створювало свого роду замкнуте коло, в якому позивач, який на підставі рішення суду вже володіє відповідною часткою в товаристві, не бувши зареєстрованим у ЄДР, не міг реалізувати жодні свої права без добровільного вчинення ряду формальних дій тією самою особою/особами, в яких таку частку було стягнуто на його користь.

Подібні труднощі, пов’язані з нормами Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань», стосувались і корпоративних спорів щодо складу учасників товариства. Проте з набуттям чинності у липні 2018 року новим Законом України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» ці проблеми мають бути нівельовані.

Продумати позицію

Загалом варто відзначити, що останніми роками держава докладає досить помітних зусиль щодо поліпшення правового регулювання і законодавства, що прямо чи опосередковано стосується виконання судових рішень, прикладом чого можуть слугувати вищезгадані Закони України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення захисту права дитини на належне утримання шляхом вдосконалення порядку примусового стягнення заборгованості зі сплати аліментів» (набув чинності у лютому 2018 року), а також «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування», який має набути чинності у лютому 2019 року та поліпшити перспективи судового захисту прав позикодавців.

Однак, оскільки процес гармонізації національного законодавства ще дуже далекий від завершення та є суб’єктивні фактори, що часто перешкоджають фактичному виконанню судових рішень, стягувач здебільшого не може ефективно вплинути на поліпшення перспективи фактичного відновлення своїх порушених прав. Особам, що мають намір звернутись до суду, рекомендується принаймні врахувати можливі труднощі з майбутнім виконанням рішення та залежно від сфери регулювання, в який виникає спір, при зверненні до суду ретельно продумати власну правову позицію з точки зору майбутнього виконання рішення (зокрема, в частині формулювання позовних вимог). Це дає змогу уникнути проблем з виконанням рішення, викликаних не суттю самого рішення, а нюансами формулювання його резолютивної частини.