Допоміжна шкала — PRAVO.UA
прапор_України
2024

Генеральний партнер 2024 року

Видавництво ЮРИДИЧНА ПРАКТИКА

Допоміжна шкала

Верховна Рада України може скасовувати чи змінювати розмір вихідної допомоги судді у відставці, проте повинна надати достатньо часу, щоб судді змогли адаптуватися до нових реалій
Однієї доби, на думку КСУ, було явно замало, щоб судді, які мали право на відставку, скористалися нею та отримали вихідну допомогу у розмірі, встановленому попереднім законодавством

Положення підпункту 1 пункту 28 розділу ІІ Закону України «Про запобігання фінансовій катастрофі та створення передумов для економічного зростання в Україні» від 27 березня 2014 року № 1166-VII є такими, що не відповідають Конституції України. Зокрема, така норма про скасування виплати при виході судді у відставку не відповідає принципу верховенства права у частині, що стосується легітимних очікувань особи.

Рішення Другого сенату Конституційного Суду України (КСУ) № 2-р(ІІ)/2020 від 15 квітня 2020 року. Суддя-доповідач — Володимир Мойсик. Окремі думки висловили судді Олег Первомайський, Віктор Городовенко та Василь Лемак.

 

Справу було розглянуто за конституційними скаргами одразу трьох суддів, які мали право на відставку: Надії Мельничук, Лілії Григор’євої та Марини Кліменко.

Спірною нормою із Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Закон про судоустрій 2010 року) від 7 липня 2010 року в редакції до внесення змін Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року (Закон про справедливий суд) виключено статтю 136, частиною 1 якої передбачалося право судді, який вийшов у відставку, на виплату вихідної допомоги у розмірі десяти місячних заробітних плат за останньою посадою.

Заявниці загалом скаржилися на те, що спірна норма не узгоджується із конс­титуційними вимогами про недопустимість зниження або скасування змісту чи обсягу наявних прав суддів на одержання вихідної допомоги як одного з елементів інституту відставки судді та веде до зниження конституційних гарантій їхньої незалежності. Також ця норма сприяла закріпленню нерівного становища суддів, які добросовісно виконували протягом багатьох років однакову роботу, в частині виплати вихідної допомоги, залежно від часу виходу у відставку (до 1 квітня 2014 року або після 30 вересня 2016 року), та порушувала право особи на своєчасне одержання винагороди за працю (вихідної допомоги), передбачене частиною 7 статті 43 Конституції України, й право власності у його конвенційному значенні. Зокрема, таке скасування виплати вихідної допомоги суддям, які вийшли у відставку, порушило законні очікування суддів щодо їхнього права на мирне володіння майном, і таке втручання держави у права особи не відповідає критеріям пропорційності, правової визначеності та вказує на недотримання державою справедливого балансу між загальними інте­ресами суспільства та набутими відповідно до закону правами особи.

Погоджуючись із твердженнями суб’єктів права на конституційну скаргу, КСУ, у свою чергу, навів такі аргументи неконституційності спірного положення.

Перш за все КСУ нагадав, що питання гарантій незалежності суддів, у тому числі й гарантії їх матеріального забезпечення, неодноразово було предметом розгляду, і судом уже сформовано низку юридичних позицій з цього приводу. Зокрема:

— гарантії незалежності судді, включаючи заходи щодо його правового захисту, матеріального і соціального забезпечення, поширюються на всіх суддів України і не можуть бути скасовані чи знижені іншими нормативними актами (абзац 3 пункту 5 мотивувальної частини рішення від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002);

— визначені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів є невід’ємним елементом їхнього статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом (абзац 5 підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини рішення від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013);

— будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя та права громадян на захист прав і свобод незалежним судом, оскільки призводить до обмеження можливостей реалізації цього конституційного права, а отже, суперечить статті 55 Конституції України (абзац 2 пункту 3 мотивувальної частини рішення від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013);

— конституційний статус суддів, які здійснюють правосуддя, та суддів у відставці передбачає їх належне матеріальне забезпечення, яке має гарантувати здійснення справедливого, незалежного, неупередженого правосуддя (абзац 10 підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини рішення від 8 червня 2016 року № 4-рп/2016);

— Конституція України закріплює однаковий юридичний статус суддів через систему гарантій забезпечення їхньої незалежності, яка є невід’ємною складовою їхнього статусу. Встановлена система гарантій незалежності суддів не є їхнім особистим привілеєм, вона пов’язана з набуттям статусу судді, має юридичне призначення, спрямоване на захист прав і свобод людини і громадянина через здійснення правосуддя незалежним і безстороннім судом (суддею) (абзац 6 підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини рішення від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018);

— Конституцією України встановлено обов’язок держави забезпечити належні умови праці та фінансування для суддів, а отже, сформувати та законодавчо закріпити таку систему фінансування, в тому числі розмір винагороди суддів, яка гарантуватиме їхню незалежність (абзац 31 підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини рішення від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018).

Ці позиції КСУ, зауважує суд, збігаються з приписами міжнародних документів з питань статусу та незалежності суддів.

Що ж стосується безпосередньо справи, то КСУ зауважив, що до ­внесення змін Законом про справедливий суд частиною 1 статті 136 Закону про судо­устрій 2010 року було передбачено виплату судді, який вийшов у відставку, вихідної допомоги у розмірі десяти місячних заробітних плат за останньою посадою. Скасування цієї статті, як пояснив законодавець, було викликане введенням режиму запобігання фінансової катастрофи, та реалізації заходів щодо економного та раціонального використання державних коштів та забезпечення соціальної підтримки всіх громадян, виходячи з фінансових можливостей держави. Тобто зміна порядку матеріального забезпечення суддів була тимчасовим заходом.

При цьому реалізацію суддями, які звернулися до КСУ зі скаргами, права на відставку було розтягнуто у часі з волі законодавця, а тому вони не змогли піти у відставку, коли подали відповідні заяви, а продовжували виконувати повноваження суддів ще певний час, допоки відповідне питання не розглянула спочатку Вища кваліфікаційна комісія суддів, затим Вища рада юстиції (нині — Вищі рада правосуддя) і, нарешті, Верховна Рада України не ухвалила постанову про звільнення суддів у відставку (нині це повноваження Президента України).

Суддя, який іде у відставку, має право на виплату грошової допомоги, яка, на думку КСУ, за своєю юридичною природою є додатковою гарантією матеріального забезпечення судді у разі його виходу у відставку, а її розмір та порядок виплати підлягають регулюванню на законодавчому рівні. Отже, КСУ вважає, що спірне положення з цієї точки зору не суперечить вимогам статті 21, частини 3 статті 22, частин 1, 2 статті 24, частини 1 статті 126 Конституції України.

Водночас, як зауважив КСУ, у контексті принципу верховенства права важливим є встановлення під час внесення змін до законодавства розумного часового проміжку між офіційним оприлюдненням закону і набуттям ним чинності. Зміни в юридичному регулюванні треба впроваджувати таким чином, щоб особи, юридичного статусу яких вони стосуються, мали реальну можливість пристосуватися до нової юридичної ситуації, зокрема, встигли реалізувати певні права (вчинити потрібні дії) у спосіб, встановлений законодавством до внесення відповідних змін.

Оскільки можливість реалізації суддею права на вихідну допомогу в розмірах та порядку, встановлених до внесення змін оспорюваним положенням, залежала від фактичної можливості судді реалізувати право на відставку, то зміни в юридичному регулюванні цього питання повинні були бути зваженими, обґрунтованими та доведеними до суддів заздалегідь, тобто з дотриманням достатнього перехідного періоду.

Проте, на думку КСУ, встановлений перехідний період, пов’язаний із набуттям чинності оспорюваним положенням, з 31 березня по 1 квітня 2014 року — є очевидно недостатнім, оскільки не охоплює фактичної тривалості встановленого законодавством порядку реалізації суддею права на відставку. Унаслідок цього судді, які станом на 1 квітня 2014 року вже мали право на відставку та вихідну допомогу, але продовжували перебувати на посаді судді, не змогли належним чином підготуватися до нового юридичного регулювання.

Зважаючи на викладене, перехідний період між опублікуванням Закону про справедливий суд та набуттям чинності спірним положенням (менш ніж один день) був явно недостатнім для того, щоб суб’єкти права (судді, які на цей момент мали право на вихід у відставку, але ще ним не скористалися) змогли адаптуватися до законодавчих новел та скоригувати свої дії для реалізації права на відставку і, відповідно, отримати вихідну допомогу в розмірі, встановленому законодавством до внесення змін.

Отже, положення підпункту 1 пункту 28 розділу ІІ Закону № 1166-VII суперечить частині 1 статті 8 Конституції України з огляду на його невідповідність принципу верховенства права у частині, що стосується легітимних очікувань особи.

 

Ірина ГОНЧАР

«Судовий вісник»

 

Поділитися

Підписуйтесь на «Юридичну практику» в Facebook, Telegram, Linkedin та YouTube.

Баннер_на_сайт_тип_1
YPpicnic600x900
баннер_600_90px_2
2024
tg-10
Legal High School

Інші новини

PRAVO.UA