Поява Указу Президента України № 124/2021 «Про деякі питання забезпечення національної безпеки України» 27 березня ц.р. сколихнула правничу спільноту. На перший план дискусій вийшли питання конституційних гарантій незалежності суддів Конституційного Суду України (КСУ), звільнення яких з посад допускається виключно за рішенням самих суддів цього Суду (водночас і оскарженню таке рішення не підлягає). Також говорили про нікчемність правових наслідків скасування акта індивідуальної дії. Іноді згадували про інтереси національної безпеки.

Нагадаємо, названим вище актом скасовано Указ Президента України від 14 травня 2013 року № 256 «Про призначення О. Тупицького суддею Конституційного Суду України» та Указ Президента України від 17 вересня 2013 року № 513 «Про призначення О. Касмініна суддею Конституційного Суду України». Мотивація скасування була такою: окремі судді Конституційного Суду України, призначені Віктором Януковичем, продовжуючи здійснювати свої повноваження, створюють загрозу державній незалежності та національній безпеці України. Це порушує Конституцію України, права і свободи людини і громадянина, а тому, керуючись положеннями частини 2 статті 102, пунктів 1, 17 частини 1, частини 3 статті 106 Конституції України, статей 3 і 13 Закону України «Про національну безпеку України», глава держави видав відповідний указ.

Таким чином судді КСУ Олександр Тупицький, який водночас обіймав адміністративну посаду Голови цього Суду, та Олександр Касмінін втратили відповідний статус. Їх не допустили до приміщення КСУ працівники служби державної охорони.

Коротка передісторія

Для тих, хто слідкує за розгортанням подій конституційної кризи, яка почалася восени минулого року, буде очевидним, що такий захід є вимушеним. Нагадаємо: перед тим, ще в грудні 2020 року, Олександру Тупицькому було оголошено дві підозри в кримінальних провадженнях. За заявою самого судді, їх нібито неналежним чином вручено. Та менше з тим. У правоохоронних органах розслідується злочин, фігурантом якого є голова КСУ. Ця особа не йде з посади самостійно, не усувається від виконання функцій на період, допоки буде знято всі підозри. Ба більше, після відсторонення з посади продовжує приймати управлінські рішення. Навіть спеціальне засідання з розгляду питання за наслідками ухвалення указу Президента скликає. Звісно, тут можна одразу апелювати тим, що самоусуватися з посади не потрібно, що є конфлікт правових норм кримінального процесуального законодавства та законодавства, яке визначає статус суддів КСУ. Але ж сучасне управління — це не так про норми, як про чесність, добросовісність, комплаєнс… І ще зауважимо, що попри постійні відмови Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду прийняти позови про скасування указів щодо відсторонення через відсутність юрисдикції питання про конституційність цих указів формально перед КСУ не поставлено.

Індивідуальні події

Та повернімося до указу про скасування призначення суддів.

Так, справді, вони належать до ненормативних актів індивідуальної дії, яка фактично вичерпалася моментом вступу призначених осіб на посаду. Ця концепція більш­менш впевнено формувалася в Україні на основі рішення Конституційного Суду України № 2­зп/1997 від 23 червня 1997 року аж до 2020 року. Саме тоді рішенням № 9­р/2020 від 28 серпня КСУ визнав неконституційним указ Президента України про призначення директора Національного антикорупційного бюро України, вивівши ненормативні акти з переліку захищених від перегляду в майбутньому. За іронією долі суддею­доповідачем у тій справі був Олександр Тупицький.

Це ж уже було?

Указ № 124/2021 викликав відчуття дежавю в тих, хто стежить за конституційним судочинством упродовж десятиліть. Так, справді, наприкінці квітня — початку травня 2007 року Президент України Віктор Ющенко вже звільняв суддів КСУ Сюзанну Станік та Валерія Пшеничного, а потім і Володимира Іващенка. Верховна Рада України звільняла свого часу Петра Стецюка та Олександра Пасенюка. Проте порівнювати ці кейси не варто. По­перше, тоді йшлося про звільнення, а не скасування раніше виданих актів. Ба більше, буквально через місяць глава держави скасував два укази про звільнення (суддів Пшеничного та Іващенка) у зв’язку з порушенням присяги судді і звільнив їх за заявами про відставку. Сюзанна Станік виграла судовий спір. Проте реально поновлена на посаді не була. Не повернувся до реального виконання обов’язків і поновлений Олександр Пасенюк.

По­друге, до 2017 року процедуру звільнення суддів КСУ з посади не було врегульовано жодним чином. Сьогодні її прописано в Законі України «Про Конституційний Суд України».

Тому перспективи скасування Указу № 124/2021 у судах вельми нерайдужні, хоча поява відповідних позовів цілком логічна. Можливо, колись Європейський суд з прав людини вкаже на те, що указ глави держави не був заснований на законі, і присудить справедливу сатисфакцію. Це може статися через кілька років, а до того часу КСУ зможе відновити своє реноме як органу, що захищає Конституцію України, а не грає в політичні ігри. Але, може, відсутність прямої норми в законі, яка б надавала право главі держави якимось чином усунути з посади суддю КСУ, не буде мати значення з огляду на те, що в такий спосіб захищаються національні інтереси України?

Чи означає це, що Указом № 124/2021 Президент України відкрив доступ до ухвалення не бездоганних юридично рішень, коли йдеться про найвищі інтереси та є загроза суверенітету держави? Можливо, так, але для точного висновку ще немає підстав. З іншого боку, не слід забувати, що все законодавство в будь­якій країні, і в Україні зокрема (за всіх його недоліків), прописується на випадки, коли всі дотримуються вимог законів, коли в країні немає війни, коли всі представники державної влади поводяться сумлінно. Зрештою, погодьтеся, якби указ зі схожим змістом з’явився сім років тому, навесні 2014­го, такого обурення він би не викликав.

Ірина ГОНЧАР «Юридична практика»