Верховний Суд колегією суддів Касаційного кримінального суду розглянув 20 жовтня 2020 року у судовому засіданні касаційні скарги захисника В. та засудженого на ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 10 липня 2018 року щодо гр­на П., * року народження, уродженця с. Водяне Пустомитівського району Львівської області, жителя *, засудженого за вчинення злочинів, передбачених частиною 2 статті 342 та частиною 2 статті 345 Кримінального кодексу (КК) України.

Оскаржені судові рішення

1. Жовківський районний суд Львівської області вироком від 21 лютого 2018 року визнав гр­на П. винуватим в опорі працівникові правоохоронного органу під час виконання тим службових обов’язків, а також у погрозі насильством та умисному заподіянні працівникові право­охоронного органу легких тілесних ушкоджень у зв’язку з виконанням ним службових обов’язків, призначив йому покарання за сукупністю злочинів у виді позбавлення волі на строк 3 роки та на підставі статті 75 КК України звільнив від відбування покарання з випробуванням.
2. Суд визнав доведеним, що 4 березня 2018 року з 12:44 по 12:50 у смт Куликів Жовківського району ­Львівської області гр­н П., погрожуючи фізичною розправою, вживаючи нецензурну лайку, вчинив конфлікт з інспекторами патрульної поліції гр­ном Л., гр­кою О. та гр­ном Д., які під час патрулювання виявили ­порушення ним Правил дорожнього руху. Ігноруючи законні вимоги працівників поліції пред’явити документи на транспортний засіб та на право водіння, засуджений фізично протидіяв інспекторам одягнути на нього кайданки з метою доставлення до відділення поліції для встановлення його особи, зірвав головний убір та вдарив кулаком в обличчя інспектора Л., заподіявши останньому легкі тілесні ушкодження.
3. Апеляційний суд Львівської області ухвалою від 10 липня 2018 року залишив вирок місцевого суду без змін.

Вимоги і доводи касаційних скарг

4. У касаційній скарзі захисник К., посилаючись на пункти 1, 2 частини 1 статті 438 Кримінального процесуального кодексу (КПК) України, просить скасувати ухвалу апеляційного суду та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
5. На думку захисника, суди проігнорували факти, які вказують на відсутність у діях гр­на П. складу інкримінованих йому злочинів, оскільки його дії були спровоковані незаконними діями працівників поліції.
6. Також захисник вказує, що суд першої інстанції неправильно оцінив дані, що містяться у записах з відеореєстраторів поліції, а також показання свідка М. та висновок експерта щодо тілесних ушкоджень у потерпілого.
7. На переконання сторони захисту, апеляційний суд істотно порушив кримінальний процесуальний закон, не обґрунтувавши належним чином, чому він залишив без задоволення апеляційні вимоги сторони захисту.
8. У подібній за доводами касаційній скарзі засуджений просить виправдати його за пред’явленим обвинуваченням, а справу закрити.

Позиції учасників касаційного розгляду

9. Учасникам кримінального провадження було належним чином повідомлено про дату, час та місце касаційного розгляду, клопотань про його відкладення до суду касаційної інстанції не надходило.
10. У судовому засіданні засуджений підтримав касаційні скарги та просив їх задовольнити.
11. Прокурор заперечив проти задоволення касаційних вимог сторони захисту і просив залишити судові рішення без зміни, вважаючи їх законними й обґрунтованими.

Оцінка Суду

12. Заслухавши доповідь судді, пояснення сторін, перевіривши матеріали кримінального провадження, обговоривши наведені у скаргах доводи, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що подані скарги належить задовольнити частково на таких підставах.
13. Сторона захисту посилається на те, що оскільки засуджений не порушував Правил дорожнього руху, то вимога поліцейських надати посвідчення водія та документи на автомобіль була незаконною і не створювала обов’язку їй підкоритися, а відповідно і дії, спрямовані на ухилення від виконання такої незаконної вимоги, не можуть розцінюватися як опір.
14. Суд не погоджується з такою позицією сторони захисту. Невиконання вимоги працівника поліції, яка, очевидно, входить до кола його повноважень, не може бути визнане правомірним, якщо особа, виходячи зі ­своєї оцінки ситуації, вважає таку вимогу безпідставною, і навіть якщо в подальшому виявиться, що ця вимога ґрунтувалася на неправильній оцінці ситуації поліцейським і не мала достатніх підстав.
15. Таким чином, наявність чи відсутність у поліцейського підстав для пред’явлення вимоги, що входить у межі його повноважень, не може братися до уваги при вирішенні питання щодо наявності чи відсутності складу злочину, передбаченого статтями 342 та 345 КК України.
16. Тому Суд відхиляє доводи сторони захисту в цьому аспекті.
17. Тим не менше Суд зазначає, що, вирішуючи питання про наявність у діях обвинуваченої особи «опору» в значенні статті 342 КК України, суд повинен взяти до уваги також поведінку поліцейського або поліцейських під час пред’явлення ними вимоги і за подальшого розвитку подій у зв’язку із цими вимогами.
18. Відповідно до усталеної судової практики опором у значенні статті 342 КК України є активна фізична протидія виконанню поліцейським його законних повноважень (див. mutatis mutandis, постанову Пленуму ВСУ від 26 червня 1992 року № 8 «Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров’я, гідність та власність суддів і працівників правоохоронних органів», пункт 8; постанову Пленуму ВСУ від 22 грудня 2006 року № 10 «Про судову практику у справах про хуліганство», пункт 8).

Таким чином, виходячи з цієї позиції, для визначення наявності в діях обвинуваченої особи складу «опору» у значенні цього положення обвинувачення має довести як наявність об’єктивної сторони діяння, тобто певного активного фізичного впливу з боку обвинуваченої особи, так і спрямованість її умислу саме на протидію виконанню службових повноважень.

19. Слід брати до уваги, що дії особи, спрямовані на протидію невиправданому і надмірному насильству з боку поліцейського, не можуть кваліфікуватися як опір за статтею 342 КК України. Якщо особа відштовхує поліцейського, щоб запобігти удару кийком, або закриває обличчя від удару, в результаті чого поліцейський отримує травму руки, або хапається за одяг поліцейського, щоб запобігти падінню, такі дії не можуть вважатися опором у значенні статті 342 КК України, оскільки їхня мета полягає не у протидії законній діяльності поліції, а в уникненні небезпеки для життя і здоров’я особи.
20. Для того, щоб провести не завжди очевидну межу між опором у значенні статті 342 КК України і діями, зумовленими рефлекторними реакціями або самозахистом, суду слід взяти до уваги не лише факт фізичного впливу на поліцейського з боку обвинуваченої особи, але й контекст, в якому відбулася подія.
21. Для цього слід зважати на відповідність дій поліції вимогам нормативних актів, що регулюють поліцейську діяльність. Зокрема, стаття 29 Закону України «Про національну поліцію» вимагає, щоб поліцейський захід був, серед іншого, необхідним і пропорційним. Тому, вирішуючи, чи є в діях обвинуваченого склад опору, суд має переконатися, що застосовані до обвинуваченої особи заходи з боку поліції були необхідними та пропорційними ситуації, що склалася, і були застосовані відповідно до процедури, установленої законом.
22. Крім іншого, стаття 43 Закону України «Про національну поліцію» вимагає, щоб поліцейський заздалегідь попередив особу про намір застосувати фізичну силу і особі було надано достатньо часу для виконання законної вимоги поліцейського.
23. Це положення звільняє поліцейського від цього обов’язку лише в разі, якщо зволікання із застосуванням сили може спричинити посягання на життя і здоров’я особи та/або поліцейського чи інші тяжкі наслідки, або в ситуації, що склалася, таке попередження є невиправданим чи неможливим.
24. У випадку застосування поліцейським сили без попередження суд має визначити, чи не зумовлені дії особи інстинктивною реакцією на несподіване для неї насильство і намаганням відвернути небезпеку для життя і здоров’я.
25. Ці ж міркування мають братися до уваги також при оцінці наявності чи відсутності складу злочину, передбаченого статтею 345 КК України.
26. У цій справі сторона захисту в апеляційній скарзі оспорювала невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи, посилаючись на конкретні докази. Суд вважає, що доводи сторони захисту стосувалися суттєвих обставин і потребували детальної відповіді на них в ухвалі апеляційного суду.
27. У вироку суд першої інстанції визнав доведеним, що поліція застосувала фізичну силу та кайданки внаслідок того, що засуджений погрожував поліцейським фізичною розправою та образливо висловлювався на їхню адресу.
28. Однак у матеріалах справи є показання свідка М., а також відеозаписи з нагрудної камери поліцейського та з телефону свідка М., які не підтверджують будь­яких погроз або нецензурної лайки з боку засудженого на адресу поліцейських до того моменту, поки поліцейські не почали застосовувати силу. Відповідно до цих доказів, хоча засуджений під час спілкування з поліцейськими і вступив з ними в суперечку, оспорював законність їхніх дій і, цілком правомірно, вимагав від них пред’явити посвідчення, й робив це в дещо зухвалій манері, однак його поведінка не була ані насильницькою, ані агресивною.
29. Суд першої інстанції не надав переконливих пояснень, чому він не взяв до уваги ці докази.
30. Встановлення цього аспекту події є важливим для з’ясування питання, чи було застосування сили та спеціальних засобів до засудженого виправданим в обстановці, що склалася, чи був засуджений завчасно попереджений про можливе застосування до нього сили або чи було таке попередження невиправданим чи неможливим через загрозу життю та здоров’ю поліцейських або можливість настання інших тяжких наслідків.
31. Однак апеляційний суд не перевірив відповідності висновку суду першої інстанції обставинам справи в тій частині, що застосуванню сили поліцією передувала агресивна поведінка засудженого, і залишив доводи сторони захисту про безпідставне застосування сили без відповіді.
32. Крім того, апеляційний суд також не звернув увагу на відсутність у рішенні суду першої інстанції висновків щодо інших обставин, важливих для висновку про наявність або відсутність складу злочинів, передбачених статтями 342 та 345 КК України, зокрема наявність чітко висловленої вимоги, наявність відмови її виконати тощо.
33. Зважаючи на наведене, Суд дійшов висновку, що касаційні скарги захисника та засудженого належить задовольнити частково, а ухвалу апеляційного суду скасувати на підставах, передбачених пунктами 1 та 2 частини 1 статті 438 КПК України, та призначити новий судовий розгляд кримінального провадження у суді апеляційної інстанції.

З огляду на викладене, керуючись статтями 433, 436, 438, 441, 442 КПК України, Суд ухвалив:

— касаційні скарги захисника В. та засудженого задовольнити частково;

— ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 10 липня 2018 року щодо гр­на П. скасувати і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення й оскарженню не підлягає.

(Постанова Верховного Суду від 20 жовтня 2020 року. Справа № 444/2115/17. Головуючий — Бущенко А.П. Судді — Ємець О.П., Крет Г.Р.)