ЄНА Станіслав — адвокат ЮК VB PARTNERS, м. Київ

Принцип jura novit curia («суд знає закон») має глибокі історичні корені, що сягають основ римського права, спадок якого наслідували всі сучасні правові системи.

Він є одним із визначальних принципів здійснення правосуддя національними судами, де презюмується, що судді є незалежними екстраспеціалістами у сфері права та здатні надати об’єктивну оцінку обставинам у справі з огляду на свої знання та досвід.

Сфера застосування

Міжнародний арбітражний розгляд, наприклад, суттєво відрізняється в цьому аспекті, оскільки арбітрам часто доводиться вирішувати спори щодо права, в якому вони не є фахівцями. Тому в таких юрисдикціях сторони нерідко надають експертні висновки з питань права.

Національне ж процесуальне законодавство передбачає можливість використовувати такі висновки лише в окремих випадках, коли спектр вирішуваних питань об’єктивно може виходити за межі знань судді. Ідеться про (1) застосування аналогії закону чи аналогії права; (2) зміст норм іноземного права.

Проте навіть такі висновки не є доказами та мають консультативний характер, а отже, не обов’язкові для суду. Суд може як посилатись на них, так і зробити самостійні висновки щодо відповідних питань.

Ще менш вагомими з процесуальної точки зору є висновки всіляких консультативно‑дорадчих органів, що діють при різних інституціях, та окремих, хоч і поважних та відомих, правників, а тим паче — сторін та інших учасників справи.

Отже, в розрізі національної системи судочинства принцип jura novit curia є майже абсолютним, за винятком випадків, про які буде згадано далі.

Проте вказаний принцип притаманний не лише національним судам, а й широко застосовується міжнародними судовими інстанціями, як‑от Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ).

Так, ЄСПЛ у своїх рішеннях не­одноразово зазначав, що саме суд відповідальний за юридичну кваліфікацію обставин справи (рішення ЄСПЛ від 23 лютого 2016 року у справі «Garib v. The Netherlands», скарга № 43494/09) та не обмежений правовими аргументами заявників (рішення ЄСПЛ від 20 березня 2018 року у справі «Radomilja and Others v. Croatia» скарги № 37685/10 і № 22768/12; рішення ЄСПЛ від 19 грудня 2018 року у справі «Molla Sali v. Greece», скарга № 20452/14).

Основи застосування принципу в національному законодавстві

Доведення позиції клієнта, її належне обґрунтування та донесення до судді разом із нівелюванням та дискредитацією позиції та аргументів процесуальних опонентів вважається основною процесуальною метою адвоката в судовій справі.

Проте процесуальні кодекси фактично покладають на сторони обов’язок доказування лише обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог або заперечень.

Зі свого боку, суд під час ухвалення рішення у справі вирішує, чи мали місце такі обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, а також які правовідносини сторін випливають з установлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Отже, за своєю суттю рішення суду у справі є результатом оцінки ним належно доведених сторонами обставин справи, встановлення реального змісту правовідносин, що склались між сторонами з урахування таких обставин.

На підставі ж висновків щодо природи правовідносин суд вирішує, які норми права має бути застосовано до них.

З огляду на зазначені положення з процесуальної точки зору загалом не має значення, як самі сторони характеризують правовідносини, що склались між ними, та яку правову оцінку вони їм надають.

Розкриття принципу в судовій практиці ВП ВС

Національна судова практика, а насамперед практика Великої Палати (ВП) Верховного Суду (ВС), визначає принцип jura novit curia таким чином: (1) суд знає право; (2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; (3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору.

Уперше такий підхід було застосовано на рівні ВП ВС наприкінці 2019 року, а саме в постанові від 4 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17.

Після цього відповідна судова інстанція безпосередньо послалась на нього в більш ніж десяти своїх рішеннях (останнє з опублікованих — постанова ВП ВС від 6 липня 2021 року у справі № 911/2169/20), у результаті чого сформувалася стала судова практика з цього питання.

Діючи в межах позовних вимог, саме суд встановлює правову природу правовідносин сторін на підставі належно доведених ними обставин, у результаті чого визначає норму права, яка підлягає застосуванню.

Такі повноваження суду мають імперативний характер. Це означає, що суд надає правову кваліфікацію відносинам та визначає релевантну норму.

Водночас варто зазначити, що незгода суду з правовим обґрунтуванням позову не є підставою для відмови в його задоволенні, оскільки неправильна юридична кваліфікація сторонами спірних правовідносин не може бути перепоною для застосування судом для вирішення спору належних правових приписів.

Так, з’ясувавши, що учасник судового процесу послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, суд самостійно здійснює їх правильну правову кваліфікацію та застосовує ті норми, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (постанова ВП ВС від 8 червня 2021 року у справі № 662/397/15‑ц).

З цього Велика Палата ВС під час розгляду окремих справ робить висновок, що посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначено в позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог (постанови ВП ВС від 4 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 та від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15).

Водночас відмову в задоволенні позову через помилкове правове обґрунтування позовних вимог Верховний Суд розцінює як перешкоду в доступі до правосуддя, а отже, як порушення статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція) та статей 55, 124 Конституції України.

Межі застосування принципу

Попри доволі широке трактування національними судами принципу «суд знає закон», він не є абсолютним та має декілька запобіжників.

Першу групу запобіжників передбачено самим процесуальним законодавством.

Так, під час обрання і застосуванні норм права суд враховує висновки щодо їх застосування, викладені в постановах Верховного Суду. Таким чином законодавець спонукає суди додержуватись єдиної практики застосування одних і тих самих норм в аналогічних правовідносинах, що відповідає одному з елементів принципу верховенства права — юридичної визначеності.

Також неправильне застосування судом норм матеріального права є підставою для скасування рішення, що стимулює суд зважливо та розсудливо підходити до вибору норм.

Інший запобіжник є більш фундаментальним та випливає з принципів цивільного судочинства, а саме з принципу змагальності.

Він передбачає наявність в учасника процесу можливості реалізувати надані йому процесуальним законом права, зокрема й щодо заперечень на аргументи опонента та пояснень на зауваження суду, а суд у межах встановленої процедури забезпечує реалізацію таких прав.

Так, ЄСПЛ зазначив, що відсутність чітких підстав для зміни судом правової кваліфікації позову та зроблений внаслідок цього висновок не на користь заявника без надання йому можливості подати відповідні докази та аргументи з огляду на зміну правової кваліфікації суперечить вимогам Конвенції стосовно справедливості цивільного провадження і принципу змагальності судового процесу, що є порушенням статті 6 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 14 січня 2021 року у справі «Gusev v. Ukraine», скарга № 25531/12).

Практичне застосування

Враховуючи викладене, під час обрання та формування стратегії в судовій справі доцільно сконцентрувати особливу увагу на належному доведенні ключових її обставин у ракурсі правової позиції клієнта.

Водночас правове обґрунтування позиції має не тільки дискредитувати аргументи процесуального опонента, а й надавати суду обґрунтований альтернативний спосіб тлумачення спірних правовідносин та їх правового регулювання.

При цьому відсутність посилання опонента на ту чи іншу норму права не є запорукою незастосування її судом. Тому доцільною є не замовчування такої обставини, а активна контраргументація. У більшості випадків суддям легше погодитися з уже сформованою позицію, ніж виписувати власну.