АНАЛІЗ ОКРЕМИХ СУДОВИХ ПОЗИЦІЙ ЩОДО ЗАХИСТУ ПРАВ НА ЗЕМЛЮ ФЕРМЕРСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА

Згідно з даними Держстату в Україні станом на квітень 2020 року зареєстровано 47,22 тисячі фермерських господарств (надалі — ФГ). Використання цієї організаційно-правової форми для ведення сільськогосподарської діяльності є досить популярним та має свої особливості. Законодавством передбачено різні форми роботи ФГ як зі статусом, так і без статусу юридичної особи. Однак основною особливістю діяльності ФГ є обов’язкова наявність земельної ділянки у власності та/або користуванні, за рахунок якої ФГ підлягає створенню.

До 2016 року створення ФГ було досить активним та популярним явищем, оскільки держава стимулювала їх створення за рахунок передання в оренду земельних ділянок із метою ведення фермерського господарства без потреби проведення земельних торгів.

Проте від лютого 2016 року відбулися кардинальні зміни в земельному законодавстві, які передбачали обов’язкове передання земельних ділянок для створення ФГ через процедуру земельних торгів згідно зі ст. 134 ЗК України, а також збільшилася кількість судових спорів щодо захисту інтересів держави прокуратурою під час витребування земельних ділянок, переданих в оренду для ведення чи створення ФГ. Слід зазначити, що до 2016 року порядок передання земельних ділянок для ведення ФГ регулювався ЗК України та Законом України «Про фермерське господарство» (надалі — Закон про ФГ) щодо окремих аспектів створення та діяльності ФГ. Однак судовою практикою ВСУ (справа № 6-248цс16 від 18.05.2016) було встановлено, що у вказаних правовідносинах органи державної влади неправильно застосовували положення Закону про ФГ (ст. 7), оскільки він має застосовуватися як спеціальний відносно ст. 123 ЗК України.

Хоча статтею 7 Закону України про ФГ і передбачено вимоги до заяви про передання земельної ділянки в оренду для ведення ФГ, однак детально не регламентовано, в якій формі надаються ті чи інші обґрунтування. На практиці всі заяви, які подавалися з метою отримання земельної ділянки в оренду для ведення ФГ, містили всі формальні вимоги, передбачені ст. 7 Закону про ФГ, проте це не заважало органам прокуратури звертатися до суду з метою захисту інтересів держави.

Серед основних доводів прокуратури під час звернення до суду щодо повернення земельних ділянок у державну власність можна виокремити такі: (1) застосування не спеціального закону, а положень ЗК України; (2) у заяві не вказано наявність техніки для обробітку земельних ділянок; (3) у заяві не вказано наявність трудових ресурсів, які будуть використовуватися у ФГ для обробітку землі; (4) відсутнє обґрунтування площ і перспектив діяльності ФГ; (5) передання земельних ділянок не єдиним масивом.

Судова практика (негативна): постанова ВСУ від 03.02.2016 у справі №6-2902цс15; постанова ВСУ від 11.05.2016 у справі №6-2903цс15; постанова ВСУ від 18.05.2016 у справі №6-248цс16; постанова ВСУ від 29.06.2016 у справі №6-137цс16; постанова ВСУ від 07.12.2016 у справі №6-2237цс16; постанова ВСУ від 14.06.2017 у справі №6-2354цс15.

Тривалий час практика вирішення вказаної категорії спорів була на боці органів прокуратури, але наприкінці 2016 року та на початку 2017 року ВСУ було прийнято низку рішень, якими безпідставні доводи прокуратури було переглянуто та з’явилася альтернативна судова практика на захист ФГ, яка вказала, що наведені вище  доводи прокуратури не відповідають вимогам ст. 7 Закону про ФГ.

Судова практика (альтернативна): постанова ВСУ від 07.12.2016 у справі №6-2237цс16 (єдиний масив); постанова ВСУ від 14.06.2017 у справі №6-2354цс15 (єдиний масив); постанова ВСУ від 03.02.2016 у справі №6-2902цс15 (практика ЄСПЛ, єдиний масив); постанова ВСУ від 07.12.2016 у справі №585/1948/15-ц (щодо техніки); постанова ВСУ від 14.06.2017 у справі №676/4463/15-ц (єдиний масив).

Разом із тим постійні зміни законодавства та судової практики призвели до виникнення проблем із земельними ділянками, які перебувають у постійному користуванні та отримувалися засновником для створення ФГ. Мова йде про можливість спадкування права постійного користування та збереження права постійного користування в юридичної особи в разі реорганізації.

Щодо спадкування права постійного користування землею. Правові питання спадкування права постійного користування земельною ділянкою тривалий період залишалися незмінними, разом із тим додатковим фактором активізації вказаного питання стала наявність варіативного «прецедентного тлумачення закону» Верховним Судом України, зокрема у справах №6-3113цс15, №6-2329цс16, №399/374/16-ц, №552/3951/17 (щодо неможливості спадкування права постійного користування земельною ділянки) та Верховним Судом у справі №188/1124/15-ц (щодо спадкування права постійного користування земельною ділянкою з використанням аналогії спадкування довічного успадкованого володіння).

Аналіз зазначених справ свідчить про те, що до 2018 року внаслідок остаточних рішень Верховного Суду України сформувалася позиція про те, що право постійного користування земельною ділянкою не може бути успадкованим після смерті голови фермерського господарства та не входить до складу спадщини. Однак 20.11.2019 року Великою Палатою Верховного Суду у справі № 368/54/17 (14-487цс19) (щодо спадкування права довічного успадкованого володіння) було зазначено, що, враховуючи потребу дотримання балансу індивідуального та публічного інтересу у вирішенні вказаного питання, право довічного успадкованого володіння підлягає спадкуванню.

З огляду на наявність вказаної судової позиції 11.12.2019 року Касаційним цивільним судом у справі №188/1124/15-ц була сформована позиція, відповідно до якої право постійного користування земельною ділянкою належить до тих прав, які може бути успадковано.

Зміна судової практики в такій площині є позитивною, оскільки враховано інтереси спадкоємців та фермерських господарств у цілому. Однак під час формування позиції у вказаній справі суд не врахував засади діяльності й створення фермерських господарств, а також співвідношення земельної ділянки засновника з фермерським господарством. Застосування позиції ВП ВС у справі № 368/54/17 від 20.11.2019 у цій справі є недостатнім, оскільки такі правові титули не є схожими між собою, а остаточні висновки, які було вказано ВП ВС, не можуть бути використанні під час вирішення правової проблеми спадкування права постійного користування земельною ділянкою, оскільки не враховують засади діяльності та створення фермерських господарств.

У зв’язку з наведеним під час правозастосування та формування обґрунтованої та комплексної правової позиції у справі №922/989/18, яка перебуває на розгляді ВП ВС, слід враховувати норми чинного законодавства України, практики ЄСПЛ, принципів верховенства права, концепцій та доктрин, зокрема тих, які є відносно новими для правозастосування в Україні.

Корисна судова практика: постанова КЦС ВС від 11.12.2019 у справі №188/1124/15-ц, ухвала КЦС ВС від 18.03.2020 у справі №179/1043/16-ц (61-2545св19), постанова ВП ВС від 18.02.2020 у справі №918/335/17 (12-160гс19), ухвала КГС ВС від 19.11.2019 у справі №922/989/18, постанова ВП ВС від 16.10.2019 у справі №633/1738/16-ц (14-355цс19), постанова КГС ВС від 21.11.20919 у справі №918/194/19.

З огляду на викладене вважаю, що під час вирішення земельних спорів щодо захисту права оренди та можливості спадкування права постійного користування земельною ділянкою, наданою фізичній особі для створення фермерського господарства, потрібно враховувати наявну судову практику, яка дає змогу захистити один із основних активів фермерського господарства.

Підготував: керуючий партнер Адвокатського об’єднання Sensum, член комітету з аграрного та земельного права НААУ Дмитро Навроцький