ВП ВС ЛЕГАЛІЗУВАЛА «ПОПЕРЕДНІЙ ГОТІВКОВИЙ РОЗРАХУНОК», АБО ЯК УМОВА ДОГОВОРУ СТАЛА РОЗПИСКОЮ

«Половина моя, половина наша!»

Остап Бендер, «Двенадцать стульев»

Основним показником справедливості й ефективності судової системи є однаковість судової практики. Хіба не є справедливим той суд, який застосовує однаково і незалежно від суб’єктного складу норми права до подібних правовідносин?

Щороку на різноманітних офіційних вебсторінках Верховного Суду з’являються огляди основних позицій Суду за минулий рік та коментарі суддів щодо них. Цілком зрозуміло, що Верховний Суд робить огляд лише тих судових справ та прийнятих у них рішень, які, на його думку, є справедливими та поза розумним сумнівом важливими для правозастосовної практики. Проте поза увагою «щорічних підсумків» залишаються деякі позиції Верховного Суду, щодо яких не можна з чистою душею говорити про їх правосудність.

У правовій спільноті діє презумпція законності та справедливості рішень вищої судової інстанції. Однак чи діє така презумпція стосовно всіх судових рішень Верховного Суду – під великим питанням.

Так, у 2020 році на розгляді Великої Палати Верховного Суду перебувала справа № 916/667/18 за позовом колишнього учасника товариства до теперішніх учасників товариства про розірвання нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу корпоративних прав, укладеного між фізичними особами. При цьому основним доводом позивача було те, що ним було виконано умови багатостороннього договору та передано свою частину корпоративних прав двом покупцям, однак останні не сплатили вартості придбаних ними корпоративних прав позивача. За тим договором також продавалась частка корпоративних прав того самого товариства, проте іншим продавцем іншим покупцям. Тобто був один договір, декілька продавців та декілька покупців корпоративних прав, де одні, діючи недобросовісно, не виконали обов’язку з оплати.

Суди першої та апеляційної інстанцій на підставі аналізу наявних у справі доказів встановили факт того, що розрахунку за корпоративні права покупці не здійснили в будь-якій сумі, а тому суди першої та апеляційної інстанцій дійшли одного висновку – оскільки позивачем було доведено відсутність факту розрахунків а відповідачами цього не спростовано, наявні всі підстави для задоволення позову.

Не погодившись із такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій, покупці корпоративних прав (відповідачі) подали касаційну скаргу, яка, як і вся позиція відповідачів, була заснована виключно на одному доказі – одному пункті договору купівлі-продажу про те, що розрахунки за договором нібито було проведено до моменту нотаріального посвідчення договору. При цьому, як вбачається зі змісту судових рішень, під час всього розгляду справи № 916/667/18 відповідачі не надали жодного іншого допустимого та належного доказу на підтвердження розрахунків.

Ухвалою від 27.08.2019 КГС ВС, розглядаючи справу № 916/667/18 і передаючи її на розгляд Великої Палати, висловив намір відступити від правового висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в постановах КЦС ВС у справі № 308/13400/14-ц від 21.03.2018 та у справі № 361/558/15-ц від 17.04.2019, зазначивши, що умови навіть посвідченого нотаріусом договору про отримання оплати за товар за відсутності інших належних та допустимих доказів, у тому числі документального підтвердження здійснення розрахунку, та за наявності заперечень однієї зі сторін щодо оплати не є достатнім та допустимим доказом вчинення такої оплати. Тому вказані умови договору не можуть свідчити про беззаперечне виконання цього договору, про відсутність істотного порушення договору та про відсутність підстав для розірвання договору згідно зі статтею 651 ЦК України.

КГС ВС зауважив, що в силу ст. 74 ГПК України (ч. 1 ст. 81 ЦПК України) кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, а тому суд не має права ухилятися від встановлення обставин та перевірки тих доводів, на які посилається позивач, із підстав лише наявності в договорі вказівки про здійснення покупцем оплати. Вважаємо, що така позиція є повністю логічною, відповідає змагальності судового процесу та принципу верховенства права.

Проте, як виявилося, зазначені принципи, на жаль, не завжди відображено у правозастосовній практиці Великої Палати Верховного Суду.

За наслідками розгляду цієї справи Велика Палата Верховного Суду постановою від 08.09.2020 не погодилась із позицією  КГС ВС щодо відступу від правових висновків та задовольнила касаційну скаргу у справі № 916/667/18, скасувавши рішення судів першої та апеляційної інстанцій, та ухвалила нове рішення про відмову в позові.

При цьому Велика Палата Верховного Суду виходила з такого основного міркування: пункт багатостороннього договору  купівлі-продажу корпоративних прав у тій його частині, де сторони стверджують про отримання покупцями грошей до підписання договору, їх суми та пропорції, в яких кошти отримано кожним із продавців, є розпискою (!?).

До того ж Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи цю справу, не тільки дійшла досить спірного висновку, але ще й грубо порушила норми процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (ч. 2 ст. 300 ГПК України).

Як вбачається зі змісту судових рішень першої та апеляційної інстанцій у справі № 916/667/18, ними було встановлено на підставі аналізу зібраного у справі масиву доказів те, що розрахунки за договором не було проведено. Натомість Верховний Суд, розглядаючи справу, «закрив очі» на встановлені ч. 2 ст. 300 ГПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції, сам здійснив оцінку доказів та виніс рішення по суті спору, відмовивши в задоволенні позову.

Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та скерування справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Тобто, з огляду на положення стст. 300, 310 ГПК України, у випадку встановлення того, що суд неналежним чином дослідив наявні в матеріалах справи докази, Велика Палата Верховного Суду повинна була б відправити справу на новий розгляд до суду нижчої інстанції, а не вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Хотілося б зазначити, що не всі судді Великої Палати Верховного Суду погодились із постановою в справі № 916/667/18. Відносно вказаної справи наявні дві окремі думки: перша складена суддями Бакуліною С.В. (доповідач у справі), Кібенко О. Р., Рогач Л. І., друга – суддею Ситнік О. М.

Як було розумно зазначено в першій з перелічених окремих думок, висновок Великої Палати Верховного Суду про те, що зазначення в нотаріально посвідченому договорі положення про проведення розрахунків між сторонами до укладення договору є звичайною практикою і така практика не суперечить закону, є вкрай небезпечним.

Такий висновок Великої Палати Верховного Суду суперечить вимогам ст. 1087 ЦК України, нормам Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» щодо форми та порядку проведення розрахунків у сумі понад 150 тис. грн (станом на дату укладення спірного договору купівлі-продажу) між фізичними особами (розрахунки в більшій сумі мають проводити безготівково).

При цьому в більшості країн обмеження готівкових розрахунків є звичайною практикою, яка захищає суспільство від корупції, тероризму, легалізації коштів, отриманих унаслідок вчинення злочинів, і цим вимогам мають підкорятися всі законослухняні громадяни.

Щоб хоч якось пояснити правову природу «попереднього готівкового розрахунку» між сторонами за ще не укладеним договором купівлі-продажу, Велика Палата Верховного Суду описала у своїй постанові по суті «штучну правову конструкцію», яка передбачає, що одна сторона передає іншій кошти без жодних правових підстав, а потім сторони під час укладання договору проводять між собою залік зустрічних однорідних вимог. Такий висновок Великої Палати в мотивувальній частині постанови є дивним і дуже сумнівним.

Цей висновок Великої Палати Верховного Суду не тільки не відповідає ключовому напряму розвитку законодавства про боротьбу з корупцією і відмиванням коштів щодо звуження сфери застосування готівкових розрахунків, але й призводить до стану правової невизначеності. Під час здійснення розрахунків у безготівковій формі сторона, яка здійснила розрахунок за договором, завжди може підтвердити цю обставину. І саме банківський платіжний документ, який важко підробити і завжди можна перевірити, може слугувати належним доказом, який беззаперечно підтверджує факт проведення такого розрахунку. У випадку, коли розрахунок здійснюється готівкою, завжди створюється правова невизначеність, адже такий факт набагато важче підтвердити. Для правочинів між фізичними особами, де ціна договору становить значні суми, такий підхід є вкрай небезпечним, особливо в нашій країні, яка не полишає передових позицій світових рейтингів країн із високим рівнем корупції.

Прийнявши рішення у справі № 916/667/18 про відмову в розірванні договору за наведеної спірної мотивації, Велика Палата Верховного Суду фактично визначила свою позицію щодо можливості укладення нотаріально посвідчених правочинів із визначенням розрахунку за ними в готівковій формі, незалежно від суми, до їх укладення без необхідності підтвердження такого розрахунку відповідними належними та допустимими доказами (розрахунковими документами).

Гадаємо, що правова позиція Великої Палати Верховного Суду створила своєрідний прецедент щодо легітимізації готівкових розрахунків понад установлені законодавством граничні розміри та грубо порушує (фактично нівелює) принцип змагальності судового процесу. Останнє особливо стосується господарського судочинства, в якому з початку 2020 року почала діяти норма щодо вірогідності доказів (ст. 79 ГПК України).

Зазначена спірна позиція Великої Палати Верховного Суду однозначно не сприятиме посиленню запровадженого державою механізму фінансового моніторингу (особливо в світлі запровадження Закону № 361-IX від 06.12.2019) та підвищить ризики навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо розрахунку за правочином під приводом, наприклад, уникнення «зайвого» оподаткування доходу від вчинюваного правочину, а також ускладнить отримання належного судового захисту у випадку оспорювання однією зі сторін факту вчинення такого розрахунку, що, власне, і сталося під час розгляду справи № 916/667/18.

Що цікаво, в цій справі № 916/667/18 повний текст постанови через непогодження з його змістом судді-доповідача пані Бакуліної С. В. в порядку ч. 3 ст. 314 ГПК України було складено Головою Верховного Суду пані Данішевською В. І., що додатково свідчить про нелогічність правових висновків Великої Палати.

При цьому в ЄДРСР майже відсутні постанови Великої Палати Верховного Суду, які склала пані Данішевська В. І. Так, ми віднайшли лише 4 постанови, які вона скала за обставин, коли суддя-доповідач не погодився з відповідною постановою.

З цих чотирьох судових рішень одне у справі №916/667/18, про яку ми розповіли вище, а інше, наприклад, – у справі № 916/4625/15  щодо створення ОСББ «Реставратор 21», спір в якій фактично зводиться до спору щодо майна – пам’ятки архітектури та містобудування місцевого значення «будинок Руссова», що споруджений у 1897–1898 роках та розташований в історичному центрі м. Одеси.

Так, у справі № 916/4625/15 суди перших двох інстанцій задовольнили позовні вимоги Одеської міської ради, проте, хоч як дивно, постановою Великої Палати Верховного Суду від 16.10.2018 судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій було скасовано, а в позові відмовлено.

В цій справі з постановою не погодились аж 7 суддів Великої Палати Верховного Суду, а саме: Антонюк Н. О., Бакуліна С. В., Гудима Д. А., Золотніков О. С., Кібенко О. Р., Прокопенко О. Б., Рогач Л. І., які виклали  свою окрему думку.

Підсумовуючи, слід зазначити, що головною метою створення Великої Палати у складі Верховного Суду було забезпечення механізму формування єдиної правозастосовної судової практики, а сам Верховний Суд повинен бути прикладом справедливого правозастосування та правосудності. Натомість із наведеного вище вбачається, що Верховний Суд не завжди дотримується норм чинного законодавства та приймає справді справедливі судові рішення, які сприятимуть єдності правозастосування. 

Сумним у такому разі є те, що насправді поза увагою правників залишається ще більше аналогічних, спірних з точки зору правозастосування, судових рішень Верховного Суду, які точно не потрапляють до збірника найвищих досягнень Верховного Суду. До того ж окремим питанням для дискутування є перманентна зміна правових висновків Верховного Суду, що полягає в постійному відступленні від одних правових позицій на користь інших. Така тенденція розвитку правозастосовної практики вищої судової інстанції, на жаль, не може відповідати принципу правової визначеності.

Маємо надію, що з кожним роком та з кожною постановою «новий» Верховний Суд буде формувати судову практику, яка відповідатиме принципу верховенства права та не допускатиме прийняття неправосудних судових рішень. Напрацювання авторитету у формуванні правозастосовної практики, який буде позитивно сприйматися пересічними громадянами, бізнесом та міжнародними партнерами України, є процесом трудомістким та довгим, який, сподіваємося, найближчим часом акселерується.

Автор: Анатолій Опанасенко, юрист ЮФ “Юрлайн”