Богдан МАСЕХА

асоційований партнер, адвокат АО LEZO, м. Київ

Сергій САВИНСЬКИЙ

помічник юриста АО LEZO, м. Київ

Спеціально для «Судового вісника»

Кожне судове провадження — це завжди своєрідна художня вистава, а кожна зі стадій процесу — це справжнісінький театральний акт, протягом якого адвокат повинен довести до логічного завершення розпочаті дії, а головне — досягти бажаного для клієнта результату.

З власного досвіду маємо зауважити, що для досягнення потрібного позитивного результату необхідно витратити значну кількість часу. Так, інколи навіть буденна справа, без «підводних каменів», вимагає від адвоката належної уваги та багаторазової перевірки всіх можливих юридичних ризиків, адже майже кожен кейс є індивідуальним та своєрідним.

Докази витрат?

Якнайкраще відносини між адвокатами та їхніми клієнтами описує відома широкому загалу цитата з повісті–притчі американського письменника Річарда Баха «Чайка Джонатан Лівінгстон»: «Будь–яка цифра — це межа, а досконалість не знає меж». Тому якщо адвокат намагається досягти максимально можливого результату, клієнт відповідно має оплатити великий обсяг витраченого адвокатом часу.

Законодавцем у чинних процесуальних кодексах передбачена певна «привілейованість» для сторони переможця, яка надає можливість стягнути витрачені кошти на правничу (правову) допомогу зі своїх опонентів. Зазначені положення законодавства мали б спонукати адвокатів витрачати на конкретно взяту справу стільки часу, скільки вони з огляду на власний досвід, рівень професійності та переконання вважали б за необхідне витратити, адже у разі виграшу у процесі і вони, і клієнти не мали б понести збитки на супроводження справи.

Чи справді все так ідеально відбувається на практиці, як на перший погляд декларує відповідна норма процесуального кодексу? На жаль, ні. Юридична спільнота погодиться, що з огляду на наявну судову практику питання відшкодування судових витрат у більшості випадків схоже на лотерею. Адвокати зобов’язані не просто подати детальний опис наданих послуг у справі, а буквально доводити необхідність кожної вчиненої дії. Безумовно, прискіпливе ставлення суддів до заявленого переліку вчинених дій — це прагнення захистити сторону, яка програла, від намагань адвоката сторони–переможця оплатити за рахунок переможених навіть неіснуючі послуги чи послуги, які фігурують винятково на папері. У більшості випадків це перетворюється на своєрідний «двобій», коли адвокат зобов’язаний буквально доводити, що всі вчинені ним дії були необхідні з огляду на специфіку та складність справи, а головне — здійснені за максимально короткий час. І досить часто, здавалося б, стовідсотково необхідна дія, вчинена адвокатом, на думку суду, була непотрібною чи мала б зайняти набагато менше часу.

З огляду на власний досвід, а також низку прецедентів із судової практики, складається враження, що задоволення основної вимоги у позовному провадженні та сприйняття наведених для підтвердження власної позиції доказів викликає у суддів менше спротиву та прискіпливості, ніж аналогічні спроби, спрямовані на відшкодування витрат клієнта на правничу допомогу.

Складається враження, що судові органи взагалі не зважають на деякі складові роботи адвокатів, яка у більшості випадків передбачає не лише здійснення традиційних дій, як–то представництво клієнта в суді чи написання процесуальних документів, а й в інших формах правової допомоги. Виникає логічне запитання — які це «інші форми»? Тут у нагоді для адвокатів має стати рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009 щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України (справа про право на правову допомогу) (далі — Рішення).

Так, у пункті 3.2 Рішення передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати: консультації, роз’яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема, в судах та інших державних органах тощо. А сам вибір як форми, так і суб’єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Під час подання заяви на відшкодування судових витрат не зайвим буде нагадати суду про згадане рішення Конституційного Суду України.

Варто відзначити також і той факт, що після набуття чинності новими процесуальними кодексами нормативні положення, що регламентують відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, стали уніфікованими та декларативно дають змогу говорити про правову визначеність у цьому питанні. Однак нижченаведені факти змусять критично поглянути на трактування окремими судовими установами «визначеності та послідовності» у цій категорії спорів.

Необхідні документи

Відзначаємо, що українські суди все частіше звертаються до усталеної практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) для належного вирішення того чи іншого спору. У питанні стягнення судових витрат суди найчастіше враховують позиції ЄСПЛ, наведені у рішеннях у справах «Гімайдуліна та інші проти України» від 10 грудня 2009 року (скарги № 30675/06, № 30785/06, № 32818/06, № 34468/06 і № 49001/06), «East/West Alliance Limited» проти України» від 2 червня 2014 року (скарга № 19336/04) та «Баришевський проти України» від 26 лютого 2015 року (скарга № 71660/11). У згаданих рішеннях ЄСПЛ наголошує, що компенсація судових витрат, у тому числі й витрат на правову допомогу, можлива за таких умов:

1) витрати мають бути дійсними і підтверджуватися документально;

2) понесені витрати мають бути необхідними;

3) понесені витрати мають бути розумними у кількісному відношенні;

4) витрати мають бути понесені заявником саме для того, щоб відвернути порушення його прав.

Виходячи із судової практики, найбільше труднощів у адвокатів виникає з приводу доведення суду обсягу наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, пов’язаністю цих витрат із розглядом справи, об’єктивності встановленої ціни за надані послуги та документального підтвердження зазначеного вище.

З огляду на власну практику та зважаючи на судові рішення Верховного Суду (ВС, Суд) за період з 2018-го по 2019 рік, для отримання відшкодування судових витрат сторона–заявник має подати такі документи:

1) копію договору про надання правової допомоги (у договорі обов’язково має бути погоджена загальна вартість наданих адвокатом послуг або погодинна оплата. Подібна позиція ВС знайшла своє відображення у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 6 березня ц.р. у справі № 922/1163/18);

2) копію посвідчення адвоката та свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю;

3) копію ордера;

4) платіжне доручення про сплату послуг за надання правової допомоги в сумі, обумовленій договором;

5) акт приймання–здачі наданих послуг за договором про надання правової допомоги;

6) детальний опис виконаних робіт (наданих послуг);

7) копію рахунка на оплату фактичних витрат, що пов’язані з виконанням комплексу дій за виконану роботу за договором про надання правових послуг;

8) фіскальні чеки на підтвердження транспортних та інших витрат адвоката на їх загальну суму, якщо такі мали місце під час надання правової допомоги;

9) копію витягу з наказу з основної діяльності щодо встановлення погодинних ставок вартості роботи адвоката;

10) копію наказу про прийняття на посаду адвоката (помічника адвоката) особи, яка безпосередньо надавала юридичний супровід (представляла інтереси);

11) статут адвокатського об’єднання чи бюро у разі надання послуг у відповідній формі.

Однак навіть за детального та максимально точного опису всіх дій та їх вартості є висока ймовірність того, що повернути 100 % витрачених коштів клієнта на послуги адвоката не вдасться, зважаючи на відповідну судову практику.

Зменшення судових витрат

Суди при розгляді питання щодо задоволення попереднього розрахунку суми судових витрат на професійну правничу допомогу керуються відповідними положеннями процесуальних кодексів та статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», відповідно до яких сторона — переможець процесу може претендувати на відшкодування лише тих витрат, які були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Процесуальними кодексами стороні–опоненту надано можливість подати клопотання про зменшення судових витрат у разі, якщо сторона вважає їх завищеними та необґрунтованими.

Давайте розглянемо процесуальну можливість зменшення судових витрат за заявою сторони у спорі в господарському процесі. Господарські справи дуже часто є багатомільйонними та складними. Відтак, останні потребують кваліфікованого адвоката (адвокатів), які витрачають на юридичний супровід великий обсяг часу. Саме тому практика у відшкодуванні судових витрат у цій категорії спорів є найбільш цікавою для юридичної спільноти.

Отже, представляючи сторону та заявивши вимогу про стягнення судових витрат, очікувано, що інша сторона процесу, якій треба буде сплачувати відповідні кошти, керуючись частинами 5, 6 статті 126 Господарського процесуального кодексу (ГПК) України, звернеться до суду з клопотанням про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката. До відповідного ризику зменшення суми відшкодування адвокат та його клієнт повинні бути готові та належним чином обґрунтовувати надані послуги відповідно до зазначеного вище переліку документів.

Проте що робити, коли сторона–опонент, яка програла процес, не заявляє клопотання про зменшення розміру витрат на оплату правничої допомоги адвоката? Відкорковувати шампанське та радіти?

Зважаючи на існуючу практику Верховного Суду, це буде вельми передчасно.

Відповідно до частини 5 статті 126 ГПК України у разі недотримання вимог частини 4 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Частина 6 статті 126 ГПК України декларує, що обов’язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Начебто вказані положення не можуть мати інших трактувань, окрім того, що суд зобов’язаний розглянути питання щодо зменшення даних витрат винятково за ініціативою іншої сторони процесу. Відзначаємо, що аналогічна позиція підтверджена у рішеннях Верховного Суду:

— «Керуючись принципом змагальності сторін у господарському судочинстві, відповідно до статті 13 ГПК України, суд при здійсненні розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу не зменшує з власної ініціативи розмір таких витрат,
так як обов’язок доведення їх неспівмірності в розумінні частини 4 статті 126 ГПК України покладено на сторо–
ну, яка за результатами розгляду справи по суті повинна понести тягар компенсації таких витрат іншій стороні у справі, яка їх сплатила (додаткова постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 7 грудня 2018 року у справі № 922/749/18);

— «Обов’язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 18 грудня 2018 року у справі № 910/4881/18).

З огляду на наведені вище рішення неочікуваною та діаметрально–протилежною виявилася позиція ВС, викладена у постанові від 6 березня 2019 року у справі № 910/15357/17.

У цій справі товариство після задоволення основної позовної вимоги подало заяву про розподіл судових витрат. Заявлені витрати на професійну правничу допомогу становили 120 000,00 грн. Іншою стороною клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката подано не було.

Незважаючи на це, Господарський суд м. Києва самостійно ініціював розгляд питання щодо зменшення розміру заявлених витрат на правничу допомогу, задовольнивши лише 61 276,00 грн витрат на правничу допомогу із 120 000,00 грн заявлених. Північний апеляційний господарський суд залишив це рішення в частині розподілу судових витрат без змін.

Не погоджуючись із рішенням судів першої та апеляційної інстанцій, товариство звернулось до ВС з касаційною скаргою.

Проте ВС відмовив у задоволенні касаційної скарги та залишив рішення судів попередніх інстанцій без змін. Свою позицію суд аргументував тим, що зменшення витрат на правничу допомогу на 50 % від попередньо заявленої суми та судових витрат, понесених стороною у цій справі, є правомірним та правильним, оскільки таке рішення відповідатиме критерію пропорційності і розумності.

Акцентуємо увагу на тому, що ВС розглядав касаційну скаргу у справі № 910/15357/17 у складі колегії суддів Касаційного господарського суду. Суд уже розглядав питання щодо відшкодування витрат на правничу допомогу у наведеній вище справі № 910/4881/18 і попереднього разу наголосив, що обов’язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Чим обумовлені згадані діаметрально протилежні позиції щодо питання відшкодування витрат на професійну правничу допомогу? Питання залишається відкритим.

У цій справі колегія суддів не прийняла твердження скаржника, що суд може зменшити суму судових витрат винятково за клопотанням іншої сторони судового провадження, чим, на нашу думку, по суті відступила від приписів частини 5 статті 126 ГПК України. Можна зробити припущення, що у згаданій справі колегія надала перевагу принципам справедливості, розумності над принципом змагальності, про який наголошує відповідна процесуальна норма.

Констатуємо наявність протилежної судової практики під час застосування частин 5, 6 статті 126 ГПК України.

За принципами

Дискусійним залишається питання, який принцип має бути вищим: принцип справедливості чи принцип змагальності?

Враховуючи редакції чинних процесуальних кодексів, це питання однозначно не вирішене. На нашу думку, принципу справедливості законодавець надав усе ж таки більшу вагу, при цьому посиливши позицію змагальності порівняно з попередніми редакціями кодексів.

Щодо застосування саме статті 126 ГПК України, то тут законодавець однозначно встановив обов’язок іншої сторони довести неспівмірність судових витрат і зобов’язав подати відповідне клопотання у разі незгоди із заявленою сумою відшкодування. Тобто, тут має свою перевагу принцип змагальності.

Чи є правильним застосування судом загального принципу справедливості до конкретної процесуальної норми, яка, на перший погляд, не передбачає альтернативний порядок дій суду?

Чи не буде це зміною волі законодавця?

Вважаємо, що думки адвокатів, юристів та науковців можна розділити на дві категорії. Кожна з точок зору, безумовно, «має право на життя». У свою чергу, ми вважаємо, що під час застосування статті 126 ГПК України все ж таки має домінувати принцип змагальності, відтак зменшувати витрати на правничу допомогу суд має винятково за заявою іншої сторони з відповідним обґрунтуванням.

Сподіваємось, що найближчим часом Велика Палата Верховного Суду поставить крапку та сформує однозначну судову практику у цьому питанні.