Велика Палата Верховного Суду, розглянувши 24 квітня 2019 року в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу
гр-на М. на ухвалу Овідіопольського районного суду Одеської області від 13 серпня 2018 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 12 грудня 2018 року у цивільній справі за позовом гр-на М. до обслуговуючого кооперативу «Житловий кооператив «С» (ОК «ЖК «С»), третя особа: товариство з обмеженою відповідальністю «К» (ТОВ «К»), — про визнання недійсним рішення загальних зборів членів кооперативу, встановила таке.

У лютому 2018 року гр-н М. звернувся до суду з позовом до ОК «ЖК «С», в якому просив визнати недійсним рішення загальних зборів членів кооперативу, оформлене протоколом загальних зборів житлово–будівельного кооперативу «С» (ЖБК «С») від 10 грудня 2016 року № *. На обґрунтування позову гр-н М. послався на те, що він є членом ЖБК «С», який оскаржуваним рішенням загальних зборів кооперативу перейменовано на ОК «ЖК «С». Під час придбання житлового будинку та вступу до членів цього кооперативу позивач сплатив цільовий внесок — 15 000 дол. США за проведення інженерних мереж до свого будинку. Ці мережі є власністю кооперативу. 10 грудня 2016 року проведено загальні збори членів ЖБК «С», на яких вирішено, зокрема, надати згоду на укладення договору купівлі-продажу магістрального водопроводу між кооперативом і ТОВ «К». Позивач вважає, що його права як члена кооперативу порушено, оскільки він має право брати участь у вирішенні питання про зміну власника зазначеного майна, натомість його та більшість інших членів кооперативу не було повідомлено про дату, місце і час проведення загальних зборів, у зв’язку з чим він не зміг взяти в них участі. Загальні збори проведено за відсутності кворуму для прийняття такого рішення, порушене право членів кооперативу на участь у його господарській діяльності.

Ухвалою Овідіопольського районного суду Одеської області від 13 серпня 2018 року, залишеною без змін постановою Апеляційного суду Одеської області від 12 грудня 2018 року, провадження у справі закрите на підставі пункту 1 частини 1 статті 255 Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) України.

Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що цей спір виник із корпоративних відносин, а тому підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

У грудні 2018 року гр-н М. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, скасувати ухвалу Овідіопольського районного суду Одеської області від 13 серпня 2018 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 12 грудня 2018 року.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що спір стосовно прийнятого рішення між обслуговуючим кооперативом, який є неприбутковою організацією і не має на меті одержання прибутку для розподілу між його членами, та членами кооперативу, частки яких у статутному капіталі не визначені, не є корпоративним, а тому не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Метою діяльності кооперативу є сприяння його членам в утриманні належного їм на праві власності майна, організації отримання ними комунальних та експлуатаційних послуг.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 16 січня 2019 року відкрите касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали та надано строк на подання відзиву.

Учасники справи не скористалися наданим їм процесуальним законом правом подати відзив на касаційну скаргу в установлені ухвалою суду строки.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 лютого 2019 року справу призначено до судового розгляду.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 13 березня 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що касаційна скарга містить доводи про порушення апеляційним судом правил предметної юрисдикції (частина 6 статті 403, частина 4 статті 404 ЦПК України).

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 4 квітня 2019 року справу прийнято до розгляду.

Частиною 2 статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною 6 статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Суди встановили, що ОК «ЖК «С» є юридичною особою, що підтверджується випискою з Державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань.

Гр–н М. звернувся до суду з позовом до обслуговуючого кооперативу з вимогою визнати недійсним рішення, ухвалене загальними зборами його членів 10 грудня 2016 року, яким: надано згоду голові правління ЖБК «С» на підписання від імені кооперативу договору купівлі-продажу з ТОВ «К», предметом якого є магістральний водопровід; змінено склад засновників кооперативу; затверджено нову редакцію статуту ЖБК «С» з новою назвою — ОК «ЖК «С».

Згідно із частиною 1 статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Разом із тим стаття 20 Господарського процесуального кодексу України визначає коло справ, які підлягають розгляду в господарському суді, до якого віднесено справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, у тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.

При визначенні підвідомчості (предметної та суб’єктної юрисдикції) справ, що виникають з корпоративних відносин, слід виходити з таких міркувань.

За змістом положень статті 167 Господарського кодексу (ГК) України корпоративні відносини — це відносини, які виникають, змінюються та припиняються щодо права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

Стаття 55 ГК України визначає господарські організації як юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу (ЦК) України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку.

Господарською діяльністю у ГК України вважається діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Цей Кодекс розрізняє господарську діяльність, яка має на меті отримання прибутку (підприємництво) і некомерційну господарську діяльність, яка здійснюється без такої мети (стаття 3).

За способом утворення (заснування) та формування статутного капіталу стаття 63 ГК України відносить кооперативні підприємства до корпоративних, а за формою власності — до підприємств колективної власності.

Корпоративне підприємство характеризується тим, що утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об’єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства.

Підприємством колективної власності визнається корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновника (засновників) (стаття 93 ГК України).

Кооперативи як добровільні об’єднання громадян з метою спільного вирішення ними економічних, соціально–побутових та інших питань можуть створюватися у різних галузях (виробничі, споживчі, житлові тощо). Діяльність різних видів кооперативів регулюється законом. Господарська діяльність кооперативів повинна здійснюватися відповідно до вимог цього Кодексу, інших законодавчих актів (стаття 94 ГК України).

Зазначені норми кореспондуються із нормами статей 83, 85, 86 ЦК України, згідно з положеннями яких юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом. Товариством є організація, створена шляхом об’єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створене однією особою, якщо інше не встановлено законом. Непідприємницькими товариствами є товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками. Непідприємницькі товариства (кооперативи, крім виробничих, об’єднання громадян тощо) та установи можуть поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню.

Особливості створення кооперативів та ведення господарської діяльності обслуговуючими кооперативами визначається Законом України «Про кооперацію».

За змістом положень статей 2, 6, 9 цього Закону кооператив є юридичною особою, державна реєстрація якого проводиться в порядку, передбаченому законом. Відповідно до завдань та характеру діяльності кооперативи поділяються на такі типи: виробничі, обслуговуючі та споживчі. За напрямами діяльності кооперативи можуть бути сільськогосподарськими, житлово-будівельними, садово–городніми, гаражними, торговельно–закупівельними, транспортними, освітніми, туристичними, медичними тощо

Обслуговуючий кооператив — це кооператив, який утворюється шляхом об’єднання фізичних та/або юридичних осіб для надання послуг переважно членам кооперативу, а також іншим особам з метою провадження їх господарської діяльності. Обслуговуючі кооперативи надають послуги іншим особам в обсягах, що не перевищують 20 % загального обороту кооперативу. Обслуговуючий кооператив надає послуги своїм членам, не маючи на меті одержання прибутку (статті 2, 23 Закону України «Про кооперацію»).

Таким чином, обслуговуючий кооператив незалежно від напряму його діяльності є господарською організацією — юридичною особою, яка здійснює некомерційну господарську діяльність з моменту державної реєстрації на підставі закону та свого статуту.

За змістом наведених норм корпоративні права характеризуються тим, що особа, яка є учасником (засновником, акціонером, членом) юридичної особи має право на участь в управлінні господарською організацією та інші правомочності, передбачені законом і статутними документами.

Згідно з положеннями статті 12 Закону України «Про кооперацію» основними правами члена кооперативу є, зокрема, участь у господарській діяльності кооперативу, а також в управлінні кооперативом, право голосу на його загальних зборах, право обирати і бути обраним в органи управління; користування послугами кооперативу; право вносити пропозиції щодо поліпшення роботи кооперативу, усунення недоліків у роботі його органів управління та посадових осіб; право звертатися до органів управління та органів контролю за діяльністю кооперативу, посадових осіб кооперативу із запитами, пов’язаними з членством у кооперативі, діяльністю кооперативу та його посадових осіб, одержувати письмові відповіді на свої запити.

Відповідно, члени обслуговуючого кооперативу незалежно від напряму його діяльності є носіями корпоративних прав, а відносини між його членами та кооперативом, які пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, є корпоративними.

З урахуванням наведеного та меж перегляду справи судом касаційної інстанції оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін як такі, що прийняті з дотриманням правил предметної та суб’єктної юрисдикції, а касаційна скарга гр-на М. — залишенню без задоволення.

Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки в цьому випадку оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, Верховний Суд не здійснює розподілу судових витрат.

Ураховуючи наведене та керуючись статтями 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду постановила:

— касаційну скаргу гр-на М. залишити без задоволення;

— ухвалу Овідіопольського районного суду Одеської області від 13 серпня 2018 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 12 грудня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

(Постанова Верховного Суду від 24 квітня 2019 року. Справа № 509/577/18. Суддя-доповідач — Лященко Н.П. Судді — Антонюк Н.О., Бакуліна С.В., Гудима Д.А., Данішевська В.І., Золотніков О.С., Князєв В.С., Лобойко Л.М., Прокопенко О.Б., Саприкіна І.В., Ситнік О.М., Ткачук О.С., Уркевич В.Ю., Яновська О.Г.)