Питання належного повідомлення учасників судового провадження залишається одним із ключових у будь–яких спорах. Воно постає щоразу, коли хтось із учасників не з’являється у судове засідання, і суду, перш ніж продовжити розгляд справи, доводиться відповідати на кілька запитань, які не прописані прямо у процесуальному законодавстві: чи повідомлений учасник про дату, час і місце судового засідання? Чи були використані всі засоби для належного повідомлення? Чи є неповідомлення наслідком ухилення особи від отримання повідомлення і, відповідно, зловживанням процесуальними правами? Чи неявка у судове засідання стала насідком об’єктивних поважних обставин? Чи діють учасники судового спору, не з’являючись у засідання, добросовісно?

І хоча питання добросовісності завжди є тонким психологічним моментом, проте суд повинен виходити із юридичних фактів, основним з яких є питання про наявність у особи інформації про засідання і про те, чи виконали особи, відповідальні за повідомлення учасників, свої обов’язки своєчасно та належним чином?

Власне, що є належним повідомленням — сьогодні на це питання шукають відповідь усі суди, зокрема і Верховний Суд, який недавно висловив свою правову позицію щодо належного повідомлення за допомогою SMS в електронній формі та належного повідомлення у разі повернення повідомлень про засідання без вручення.

Ця позиція викладена Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 27 березня 2019 року у справі № 201/6092/17 за позовом трьох фізичних осіб до Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради про визнання права на приватизацію та зобов’язання вчинити певні дії.

Позовні вимоги мотивовані тим, що на підставі спільного рішення адміністрації та профспілкового комітету ВАТ «Д» від 17 липня 1996 року гр–ці Д. та членам її сім’ї було видано ордер на житлову площу у гуртожитку. Позивачі іншого власного житла не мають, зареєстровані та мешкають у гуртожитку з 17 липня 1996 року та вважають, що мають законне право на приватизацію житлових кімнат і частини приміщень загального користування у гуртожитку. Тож просили визнати за ними право на приватизацію кімнат та зобов’язати Департамент приватизувати з видачею свідоцтва про право власності на їх користь перелічені житлові кімнати.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 листопада 2017 року позовні вимоги задоволено частково. Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 липня 2018 року апеляційну скаргу Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради задоволено. Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 листопада 2017 року скасоване. У задоволенні позову відмовлено.

У грудні 2018 року позивачі подали касаційну скаргу, в якій просять скасувати оскаржене рішення та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. При цьому посилаються на те, що апеляційний суд порушив норми процесуального права. Зокрема, скаржники акцентують увагу, що апеляційний суд розглянув справу без належного повідомлення позивачів, а про оскаржену постанову вони дізналися лише при зверненні до суду першої інстанції для отримання виконавчого листа. Усі листи, надіслані апеляційним судом, поверталися з відміткою «за закінченням терміну зберігання».

Верховний Суд, ухвалюючи рішення у цій справі, посилався на таке. Згідно з частиною 3 статті 368 Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) України розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених статтею 369 цього Кодексу.

Відповідно до частин 6, 7 статті 128 ЦПК України судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом із копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи у разі наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо такої адреси немає, або через кур’єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи. Юридичним особам та фізичним особам — підприємцям у разі ненадання учасниками справи інформації щодо їх адреси судова повістка надсилається
за адресою місцезнаходження (місця проживання), що зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань.

Європейський суд з прав людини зазначив, що принцип рівності сторін — один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду — передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом. Зокрема, «право на публічний розгляд», передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, означає право на «усне слухання». І це право було б позбавлене смислу, якби сторона у справі не була повідомлена про слухання таким чином, щоб мати можливість брати участь у ньому, якщо вона вирішила здійснити своє право на явку до суду, встановлене національним законом. В інтересах здійснення правосуддя сторона спору повинна бути викликана до суду таким чином, щоб знати не тільки про дату і місце проведення засідання, але й мати достатньо часу, щоб встигнути підготуватися до справи.

Верховний Суд зазначає, що у цій справі повістки про судове засідання, призначене на 25 липня 2018 року на 12 год. 25 хв., були надіслані позивачам за їхньою адресою, проте повернулися із відміткою «за закінченням терміну зберігання». Суд вказує на те, що, за його правовою позицією, приписи ЦПК України не дозволяють дійти висновку, що повернення повістки «за закінченням терміну зберігання» є доказом належного інформування відповідача про час і місце розгляду справи. Окрім того, за змістом висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, повернення повістки про виклик до суду з вказівкою причини повернення «за закінченням терміну зберігання» не свідчить про відмову сторони від одержання повістки чи про її незнаходження за адресою, повідомленою суду.

Тобто суд касаційної інстанції вважає, що у цьому аспекті позивачі не були належним чином повідомлені про розгляд справи судом апеляційної інстанції.

Що ж стосується висновку апеляційного суду про належне повідомлення однієї з позивачів за допомогою SMS, Верховний Суд зазначає про таке. Гр–ці Л. було доставлене SMS-повідомлення про судове засідання, призначене на 25 липня 2018 року на 12 год. 25 хв. Проте ця довідка не може вважатися доказом належного повідомлення про дату, час і місце судового засідання, оскільки згідно з пунктом 2 Порядку надсилання учасникам судового процесу (кримінального провадження) текстів судових повісток у вигляді SMS-повідомлень, затвердженого наказом Державної судової адміністрації України від 1 червня 2013 року № 73, текст судової повістки може бути надісланий судом учаснику SMS-повідомленням лише після подання ним до суду заявки про намір отримання судової повістки в електронному вигляді за допомогою SMS-повідомлення. Така заявка оформляється безпосередньо в суді або шляхом роздрукування та заповнення учасником форми, яка розміщена на офіційному веб–порталі судової влади України.

У матеріалах справи немає заяви гр–ки Л. про намір отримання судових повісток в електронному вигляді за допомогою SMS-повідомлення. За таких обставин не можна вважати, що апеляційний суд належним чином повідомив її про дату, час і місце судового засідання.

Додатково Верховний Суд зазначає, що положення частини 11 статті 128 ЦПК України дозволяють повідомлення відповідача, третьої особи, свідка, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи яких невідоме, та виклик до суду через оголошення на офіційному веб–сайті судової влади України, яке має бути розміщене не пізніше, ніж за десять днів до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик особа вважається повідомленою про дату, час і місце розгляду справи. Проте цей порядок не може бути застосований до позивача у справі, відтак, таке повідомлення на сайті не може вважатися доказом належного повідомлення про дату, час і місце судового засідання у цій справі.

Виходячи із встановленого та відповідно до пункту 5 частини 1 статті 411 ЦПК України, Верховний Суд ухвалив скасувати постанову апеляційного суду у цій справі та направити її на новий розгляд.

Ірина ГОНЧАР
«Судовий вісник»