Велика Палата Верховного Суду, розглянувши 23 січня 2019 року в порядку письмового провадження касаційну скаргу гр–на Р. на ухвалу Вінницького окружного адміністративного суду від 29 серпня 2017 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 21 листопада 2017 року у справі за його позовом до слідчого Тростянецького відділення поліції Бершадського відділу поліції Головного управління Національної поліції у Вінницькій області майора Ш., третя особа — Головне управління Національної поліції у Вінницькій області, — про визнання дій протиправними, встановила таке.

У серпні 2017 року гр–н Р. звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду з позовом до слідчого Тростянецького відділення поліції Бершадського відділу поліції Головного управління Національної поліції у Вінницькій області майора Ш. (слідчий Тростянецького відділення Бершадського ВП ГУНП у Вінницькій області Ш.), третя особа — Головне управління Національної поліції у Вінницькій області, в якому просив визнати протиправними дії слідчого щодо проведення 7 квітня 2017 року обшуку в кримінальному провадженні № *.

Вінницький окружний адміністративний суд ухвалою від 29 серпня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 21 листопада 2017 року, закрив провадження у цій справі на підставі пункту 1 частини 1 статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України; у редакції, чинній на момент постановлення цієї ухвали), оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Не погодившись із такими судовими рішеннями, у грудні 2017 року гр–н Р. звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просив скасувати ухвалу Вінницького окружного адміністративного суду від 29 серпня 2017 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 21 листопада 2017 року, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції, оскільки вважає, що цей спір є публічно–правовим і підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 11 липня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини 6 статті 346 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує судові рішення з підстави порушення правил предметної юрисдикції.

Суди попередніх інстанцій установили такі обставини.

Слідчий суддя Вінницького міського суду Вінницької області М. ухвалою від 4 квітня 2017 року задовольнив клопотання слідчого СУ ГУНП у Вінницькій області майора поліції Т. про проведення обшуку в межах кримінального провадження № * від 22 березня 2017 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 263 Кримінального кодексу України, й надав дозвіл на проведення обшуку за адресою **, за місцем проживання та реєстрації гр–на Р. (свідок у кримінальному провадженні) з метою відшукання та вилучення речей, які заборонені у вільному обігу, — вогнепальної зброї та бойових припасів.

На підставі вищевказаної ухвали 7 квітня 2017 року слідчим Тростянецького відділення Бершадського ВП ГУНП у Вінницькій області Ш. проведено обшук у житловому будинку за адресою **.

Отже, обшук у будинку позивача проведено в рамках досудового розслідування кримінального провадження на підставах і в порядку, передбачених статтями 234, 236 Кримінального процесуального кодексу України (КПК України, Кодекс).

Вважаючи протиправними дії слідчого щодо проведення обшуку 7 квітня 2017 року, гр–н Р. звернувся до суду з цим адміністративним позовом.

Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судових рішень першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю–доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.

Чітке розмежування компетенції між судами різних юрисдикцій є запорукою стабільності правової системи як необхідної умови втілення гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина.

Критеріями такого розмежування, тобто передбаченими законом умовами, за якими певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є предмет спору, суб’єктний склад і характер спірних правовідносин у їх сукупності або пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

Право на звернення до суду не є абсолютним, а здійснюється на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур, та осіб, котрі вправі ініціювати їх вирішення. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу та самі по собі не є порушенням прав на справедливий судовий розгляд та ефективний засіб юридичного захисту, гарантованих статтями 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція).

Регламентована у статті 13 Конвенції гарантія встановлює загальний фундаментальний принцип, відповідно до якого кожна людина і громадянин, які вважають порушеним своє право, визначене Конвенцією, повинні мати реальну можливість у межах національних правових процедур домогтися ретельної перевірки відповідних доводів компетентними органами, в разі їх підтвердження — констатації протиправності відповідних рішень, дій або бездіяльності представників держави, анулювання юридичних наслідків вищезазначених рішень або дій, припинення свавільного обмеження прав, за наявності підстав — також відшкодування шкоди і притягнення винних до відповідальності.

Визначення конкретних способів здійснення такої можливості є прерогативою національного законодавства, яке при регламентації юридично значущих дій завжди обмежує можливість їх вчинення певними правилами. Встановлення й застосування відповідних правил щодо реалізації прав на справедливий судовий розгляд та юридичний захист не суперечать вимогам статей 6, 13 Конвенції, якщо тільки вони не призводять до нівелювання самого змісту зазначених прав.

Дія статті 13 Конвенції поширюється на випадки, коли особа у своїх скаргах до компетентних національних органів, зокрема суду, наводить небезпідставні доводи про порушення своїх прав і свобод, визнаних цією Конвенцією. Водночас ефективні способи їх юридичного захисту не обмежуються лише процесуальним правом окремого оскарження відповідних рішень, дій або бездіяльності службових осіб. Захист може бути реалізовано і шляхом заявлення та перевірки відповідних доводів у межах інших судових процедур.

Зокрема, у кримінальному провадженні твердження про порушення конвенційних прав людини під час одержання доказів можуть бути заявлені під час судового розгляду справи по суті і підлягають ретельній перевірці судом. Констатація факту свавільного втручання у права людини, гарантовані Конвенцією, є безумовною підставою для визнання судом недопустимими доказів, одержаних таким шляхом.

Із урахуванням зазначеного та обставина, що окремі з порушуваних особою питань не підлягають окремому розгляду судом у порядку судочинства відповідного виду, автоматично не свідчить про порушення права цієї особи за статтями 6, 13 Конвенції і не дає підстав відносити спір до компетенції суду іншої юрисдикції, до предмета якої відповідні правовідносини не належать.

Згідно з частиною 1 статті 1 КПК України порядок кримінального провадження на всій території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України.

Відповідно до визначення, закріпленого в пункті десятому частини 1 статті 3 КПК України, кримінальним провадженням є досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв’язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність. За своєю правовою природою кримінальне провадження становить єдиний комплекс вчинюваних в установленому КПК України порядку дій, у межах якого органи досудового розслідування і суд здійснюють функцію притягнення особи до кримінальної відповідальності. Зокрема, таке провадження включає встановлені законом процедури одержання доказів, гарантії законності цих процедур, а також право особи в установлений КПК України спосіб оспорювати правомірність відповідних процесуальних дій та/або рішень у контексті реалізації свого права на захист.

Право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого, що належить до загальних засад кримінального провадження, згідно з частиною 1 статті 24 КПК України кожному гарантується в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Водночас гарантіями законності процесуальних дій та/або рішень органів досудового розслідування й суду є не лише можливість їх окремого оскарження, а й низка інших визначених кримінальним процесуальним законом механізмів — право підозрюваного, обвинуваченого й інших визначених у КПК України осіб брати участь у проведенні слідчих дій, висловлювати зауваження, заперечення щодо порядку їх здійснення (пункти 9, 10 частини 3 статті 42 КПК України), а під час судового розгляду кримінального провадження по суті — заявляти клопотання про визнання недопустимими доказів, одержаних з порушенням установленого законом порядку (частина 3 статті 89 КПК України).

Обшук житла чи іншого володіння особи становить втручання в її право на повагу до свого житла, передбачене частиною 1 статті 8 Конвенції. Відповідно до частини 2 зазначеної статті таке втручання допускається лише як виняток у випадках, коли воно здійснюється згідно із законом (законність), є необхідним у демократичному суспільстві (пропорційність) в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (легітимна мета).

На рівні національного законодавства гарантією захисту зазначеного конвенційного права є закріплена у статті 30 Конституції України засада недоторканності житла чи іншого володіння особи, що полягає в недопустимості проникнення до них інакше як за вмотивованим рішенням суду за винятком невідкладних випадків, установлених законом.

Конкретний механізм втілення цієї гарантії регламентовано у статях 234—236 КПК України. Згідно із закріпленими в цих статтях процесуально–правовими нормами обшук житла чи іншого володіння особи проводиться на підставі ухвали слідчого судді, який при наданні відповідного судового дозволу за поданням слідчого або прокурора зобов’язаний перевірити наявність законних підстав для цього і дотримання інших умов допустимості втручання у право на недоторканність житла.

Обшук є слідчою дією, яка здійснюється уповноваженими службовими особами органів досудового розслідування в межах кримінального провадження. Підстави та порядок санкціонування і проведення такої процесуальної дії, контроль їх дотримання, правові наслідки порушення, а також правила використання результатів обшуку встановлено нормами кримінального процесуального закону в контексті розв’язання питань, які підлягають вирішенню у кримінальному провадженні.

Перевірка законності способів отримання доказів, тобто відповідності їх вимогам КПК України, згідно з частиною 1 статті 86 цього Кодексу є критерієм оцінки доказів на предмет допустимості. З огляду на положення частини 2 статті 91 КПК України оцінка доказів є невід’ємним елементом доказування як сукупності встановлених кримінальним процесуальним законом дій слідчого, прокурора, слідчого судді, суду, спрямованих на встановлення обставин, що мають значення для кримінальної справи.

З’ясування законності проведення слідчих дій у кримінальному провадженні, яке не припинене, судом адміністративної юрисдикції здатне призвести до передчасного вирішення питань, які підлягають розв’язанню судом під час розгляду кримінальної справи по суті. Така ситуація може негативно відбитися на перебігу і результатах кримінального провадження з точки зору виконання його основних завдань. Встановлення правомірності/протиправності процесуальної дії в порядку адміністративного судочинства означатиме констатацію юридичного факту, який безпосередньо впливає на оцінку доказів, за межами встановленої кримінальним процесуальним законом процедури з порушенням закріпленої у статті 22 КПК України засади змагальності. Адже наведена засада вимагає надання іншим учасникам процесу можливості під час судового розгляду кримінального провадження взяти участь у дослідженні доказів, висловити свої позиції й аргументи щодо їх оцінки, які були б сприйняті судом і одержали б відповідь при прийнятті рішення з цих питань.

У зазначеній справі правомірність втручання у право гр–на Р. на недоторканність житла було перевірено слідчим суддею при наданні слідчому дозволу на обшук у помешканні позивача. Критерій законності обшуку й, відповідно, предмет судової перевірки згідно з частиною 5 статті 234 КПК України становила наявність достатніх підстав вважати, що: було вчинено кримінальне правопорушення; відшукувані речі або документи знаходяться у зазначеному в клопотанні житлі, мають значення для досудового розслідування, а відомості, що в них містяться, можуть бути доказами під час судового розгляду.

Таким чином, у межах процедури санкціонування слідчим суддею обшуку в будинку гр–на Р. було реалізовано механізм судового контролю правомірності втручання правоохоронних органів у його право на повагу до свого житла у розумінні статті 8 Конвенції.

Як видно зі змісту адміністративного позову, апеляційної й касаційної скарг, позивач оспорює законність дій слідчого, вчинених у порядку виконання зазначеного рішення слідчого судді. Доводи гр–на Р. на обґрунтування такої позиції зводяться насамперед до неповної відповідності адреси, яка була вказана в ухвалі про проведення обшуку, тій, за якою його житло фактично знаходиться і де проводилася слідча дія, у зв’язку з помилковим зазначенням в ухвалі місця знаходження будинку як «вулиця» ** замість правильного «провулок» з такою ж назвою. Водночас гр–н Р. не оспорює факту надання судом дозволу на обшук саме в його помешканні й не наводить конкретних аргументів, які могли б свідчити про те, що судовий дозвіл стосувався іншого об’єкта, і давати підстави для висновку про вихід слідчим за межі такого дозволу й, відповідно, про свавільний характер вчиненої ним процесуальної дії.

Посилання позивача на проведення обшуку не уповноваженою службовою особою, як і попередні твердження, стосуються виключно питання про відповідність/невідповідність процесуального порядку виконання слідчої дії вимогам КПК України і можуть бути перевірені в межах кримінального провадження за правилами, встановленими цим Кодексом.

Позов і скарга не містять умотивованих доводів щодо наслідків здійсненого слідчим втручання у право позивача на недоторканність житла, у тому числі тих, які знаходилися б за межами регулювання кримінального процесуального закону.

Всупереч твердженням гр–на Р. у скарзі, рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кузьменко проти України», яким визнано порушення права заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з відмовою національних судів розглядати в порядку адміністративного судочинства його скаргу на дії слідчого щодо обшуку житла за відсутності в нього реальної можливості оскаржити такі дії за правилами Кримінально–процесуального кодексу України 1960 року, стосувалося іншої правової ситуації, а тому не дає підстав вважати незаконними й необґрунтованими висновки судів щодо предметної юрисдикції цього позову.

У справі «Кузьменко проти України» в результаті оспорюваного заявником санкціонованого обшуку його квартири, проведеного в межах кримінальної справи за фактом крадіжки, було вилучено кілька мобільних телефонів, тобто майно, що знаходиться у вільному обігу, право на яке є самостійним об’єктом юридичної охорони. Доводячи неправомірність обшуку, заявник акцентував увагу на тому, що органами досудового слідства не встановлено протиправності походження вилучених речей, їх можливого доказового значення у кримінальній справі й, відповідно, законності вилучення. У зв’язку з цим телефони в подальшому повернуто.

Натомість у результаті обшуку житла гр–на Р. вилучалося не особисте майно, а лише предмети, обіг яких обмежено, — 189 бойових набоїв до вогнепальної зброї, які зберігалися всупереч установленому законом порядку і можуть бути предметом кримінального правопорушення. Попри те, що сам гр–н Р. не піддається кримінальному переслідуванню, за фактом виявлення й вилучення в його житлі цих предметів було відкрито кримінальне провадження, і дані про його припинення (закриття) відсутні. Результати обшуку помешкання позивача можуть мати доказове значення у кримінальній справі, і в разі дослідження та використання відповідних доказів законність обшуку має перевірятися судом за правилами, передбаченими КПК України.

Лише у випадках, коли на момент звернення особи зі скаргою на проведені у кримінальному провадженні процесуальні дії, які за правилами КПК України не підлягають окремому оскарженню і можуть перевірятися при розгляді судом кримінальної справи по суті, кримінальне провадження припинене на підставі визначеного законом процесуального рішення, розгляд таких скарг за правилами кримінального судочинства стає неможливим. Виключно в цьому разі, у зв’язку з відсутністю в особи альтернативного способу юридичного захисту, з метою реалізації її права за статтею 13 Конвенції, а також з урахуванням того, що в даній ситуації перевірка правомірності слідчих дій за іншою процедурою не може зашкодити реалізації завдань кримінального провадження, позов має розглядатися судом адміністративної юрисдикції.

Натомість правомірність обшуку й інших процесуальних дій, проведених у межах кримінального провадження, яке не припинене, підлягає перевірці судом у порядку кримінального судочинства. Відповідно до пункту 2 частини 2 статті 19 КАС України на справи за скаргами на такі процесуальні дії юрисдикція адміністративних судів не поширюється.

Із огляду на викладене суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про те, що справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. З урахуванням особливостей предмета оскарження та його правових наслідків, рішення суду про закриття провадження в адміністративній справі не є таким, яке б призводило до порушення прав позивача на справедливий судовий розгляд та на ефективний засіб юридичного захисту своїх прав, гарантованих Конвенцією.

Згідно з частиною 3 статті 3 КАС України (тут і далі — у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

За правилами частини 1 статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення — без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Оскільки оскаржувані судові рішення прийняті з додержанням норм матеріального та процесуального права, а правових висновків судів попередніх інстанцій скаржник не спростував, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги.

Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 342, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду постановила:

— касаційну скаргу гр–на Р. залишити без задоволення, а ухвалу Вінницького окружного адміністративного суду від 29 серпня 2017 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 21 листопада 2017 року — без зміни.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Відповідно до частини 3 статті 355 КАС України постанову оформив суддя Лобойко Л.М.

(Постанова Верховного Суду від 23 січня 2019 року. Справа № 802/1335/17-а. Суддя-доповідач — Саприкіна І.В. Судді — Антонюк Н.О., Бакуліна С.В., Британчук В.В., Гудима Д.А., Золотніков О.С., Кібенко О.Р., Князєв В.С., Лобойко Л.М., Лященко Н.П., Прокопенко О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачук О.С., Уркевич В.Ю., Яновська О.Г.)