Ірина ГОНЧАР,  «Судовий вісник»

Від початку винайдення гроші були мірилом ціни товару, економічним еквівалентом, але сьогодні все частіше саме грошима можна виміряти і свободу людини. Причому йдеться не про корупційні чи інші неправомірні дії — все цілком легально: внесення грошової застави дедалі частіше суди використовують як запобіжний захід для особи, підозрюваної у вчиненні злочину. А оскільки з’являється практика використання такого інструменту, то рано чи пізно виникають і спори. Чи може грошова застава ставати перешкодою для звільнення особи з-під варти? Відповідь на це питання, актуальне, безумовно, і для українських реалій, шукав Європейський суд з прав людини (Євросуд) і висловив свою позицію у рішенні «Гафа проти Мальти» від 22 травня 2018 року (заява № 54335/14).

Скарга стосувалася того, що, на думку заявника, встановивши надмірно високу заставу, суд фактично позбавив його права на свободу, попри те, що закінчилися максимальні строки тримання під вартою при досудовому провадженні у кримінальній справі.

За обставинами справи, заявника було затримано, а згодом і поміщено під варту за підозрою у вбивстві. Після спливу максимального строку тримання під вартою, визначеного національним законодавством, заявник отримав право бути звільненим з-під варти за умови виконання певних зобов’язань та внесення грошової застави. Тим паче, що провадження у справі було зупинене з процесуальних підстав, а отже, строк передачі справи на розгляд до суду був невизначеним. У цій справі національний суд постановив, що заявник повинен з’являтися на виклики слідчого, не полишати країну, повідомляти про поїздки, знаходитися вдома у нічний час, уникати контактів та будь-якого спілкування зі свідками, а також не наближатися до району, в якому мешкає сім’я потерпілого. Крім того, суд визначив грошову заставу сумарно у розмірі 40 тисяч євро. Заявник клопотав перед судом, щоб розмір застави було зменшено, посилаючись, по-перше, на те, що протягом останніх 20 місяців він не працював, оскільки знаходився під арештом, а тому не має доходів, а по-друге, кілька років перед затриманням отримував державну соціальну допомогу, яка була основним його джерелом доходів. Сім’я заявника так само не має коштів, аби внести заставу у такому розмірі. Проте клопотання було відхилене — суд вважав, що така сума застави є обґрунтованою та справедливою, враховуючи обставини справи.

Перед Євросудом заявник скаржився на те, що він знаходився під вартою протягом необґрунтованого проміжку часу у зв’язку з надмірною сумою застави, яку його було зобов’язано виплатити як умову для звільнення. Він, зокрема, посилався на частину 3 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція), яка гарантує арештованим розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання — зазначено у конвенційній нормі.

Заявника було звільнено, зрештою, тільки завдяки його матері, яка, у свою чергу, залучила інших членів сім’ї, котрі були співвласниками майна, використаного як гарантія. Невиправданий розмір застави став причиною того, що заявник утримувався під вартою понад максимально дозволений законом строк. На його думку, через 20 місяців він повинен був бути звільнений під заставу, проте провів під вартою 32 місяці.

Уряд стверджував, що умови, встановлені заявникові, були спеціально розроблені для того, щоб гарантувати появу в суді, а сума враховувала особливості правого статусу особи обвинуваченого, його активи та повинна була забезпечувати стримуючий ефект. На думку уряду, в таких справах грошові гарантії не повинні бути дуже низькими для того, щоб «уникнути ухилення від стримуючого ефекту таких гарантій на основі звичайної скарги стосовно того, що обвинувачений не має доступу до коштів». Крім того, заявник повинен був внести лише 15 тисяч євро (або замінити їх майновою заставою), і надати письмову гарантію щодо 25 000 євро, які були б конфісковані лише у випадку порушення.

З цього приводу Євросуд зауважив, що, відповідно до прецедентного права, гарантія, передбачена частиною 3 статті 5 Конвенції, покликана забезпечити участь обвинуваченого у судовому засіданні, тому її розмір має бути встановлений з огляду на специфіку правого статусу особи підсудного, належну йому власність, його стосунки з поручителями, тобто таким чином, щоб перспектива втрати застави або заходів проти його поручителів у випадку його неявки до суду була достатньою, аби стримати його від втечі. При цьому органи влади повинні докладати максимум зусиль як для встановлення належного розміру застави, так під час вирішення питання про необхідність продовження тримання під вартою. Крім того, розмір застави, має бути належним чином обґрунтовано у рішенні про визначення застави і повинен враховувати майновий стан обвинуваченого. Нездатність національних судів оцінити спроможність заявника сплатити необхідну суму може викликати виявлення Євросудом порушення. Проте обвинувачений, якого судові органи готові звільнити під заставу, мають правильно подати достатню інформацію, яку у разі потреби можна буде перевірити, щодо суми застави, яку необхідно встановити.

Стосовно цієї справи, Євросуд зазначив, що тривалість утримання під вартою після надання можливості звільнення під заставу, може викликати питання щодо відповідності статті 5 Конвенції. Той факт, що заявник залишався під вартою протягом майже 12 місяців після ухвалення рішення про звільнення під заставу, на думку Євросуду, вказує на те, що національні суди не вжили необхідних заходів для визначення належного розміру застави.

Євросуд звернув увагу на те, що всі клопотання заявника були відхилені, зважаючи на тяжкість злочину та через побоювання фальсифікації доказів, незважаючи на те, що звільнення під заставу вже було надане. Крім того, жодне з рішень не містило аргументів відповідності суми застави активам заявника і його коштам, та оцінки здатності заявника сплатити визначену суму.

Євросуд зазначає, що хоча тривале утримання під вартою після надання дозволу на звільнення під заставу було обумовлене фінансовими умовами внаслідок його неплатоспроможності, на жодному етапі протягом майже року суди не вважали за потрібне зменшити розмір застави і тим самим надати йому дійсну можливість отримати реальне звільнення під заставу. Національними судами не було наведено жодних аргументів щодо майнового становища заявника. Відтак, Євросуд вважає, що у цій справі були порушені приписи частини 3 статті 5
Конвенції.

ПРОТИ УКРАЇНИ

Європейський суд з прав людини 4 грудня 2018 року ухвалив рішення у справі «Ісаєва проти України» (заява № 35523/06). Справа стосувалася скарги заявниці на те, що вона була серйозно травмована іншим пацієнтом у державній психіатричній установі і зазнала тілесних ушкоджень, зокрема у неї струс мозку і розбиті щелепа та ніс. Згодом це стало причиною втрати ока. Органи прокуратури у 1998-му та 2013 роках вирішили не порушувати кримінальну справу, зважаючи на неосудність пацієнта, який вчинив напад, а санітари, хоч і проявили певну недбалість, не можуть нести відповідальності за внутрішнім законодавством. У період з 1999-го по 2014 рік на користь заявниці були винесені судові рішення у цивільних справах щодо компенсації, за наслідком яких вона отримала 74 130 гривень (приблизно 8 000 євро на той час) компенсації. Євросуд вважає, що хоча належного розслідування здійснено не було, проте з урахуванням усіх обставин справи немає підстав стверджувати, що мало місце порушення статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у процесуальному аспекті — розслідуванні жорстокого поводження. У той же час Євросуд виключив скаргу з переліку справ у частині, що стосується порушення статті 6 Конвенції стосовно надмірної тривалості провадження, зважаючи на односторонню заяву уряду України про виплату 1 080 євро справедливої сатисфакції.

Крім того, у порядку письмового провадження Євросуд ухвалив рішення у справах, які стосувалися питання, що вже були предметом розгляду суду, зокрема щодо надмірної тривалості судового розгляду, а саме: 29 листопада — «Грабовський проти України»; 4 грудня — «Дудка проти України», «Лаврінюк проти України», «Якушев проти України»; 6 грудня — «Чірок та інші проти України» (десять скарг), «Дракін проти України», «Омельченко проти України», «Швірід проти України», «Субеліані проти України»; 18 грудня — «Абрамова проти України», «Бургас проти України», «Графов проти України», «Кін проти України», «Малов проти України», «Сергій Смірнов проти України», «Сорокін проти України», «Тіхак проти України»; 20 грудня — «Швець проти України».